Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Ходімо, - роздратовано промовив один із них і, схопивши мене за передпліччя, потягнув за собою.  

 Вони притягли мене на сходовий майданчик на третій поверх. Там рідко хто з'являвся. Я злякалася. Хлопці були налаштовані рішуче, вони за щось злилися на мене, але я не знала, що зробила не так.  

- Що вам потрібно? - запитала, намагаючись не показувати, що злякалася.  

- А то ти не знаєш.  

- Не знаю.  

- Кілька днів тому. Ми дещо курили на даху нашої улюбленої школи. І хтось заклав нас завучу. А той накапав директору. Ти була того дня на даху. Ми тебе бачили. Жити набридло?  

- Я не робила цього. Я нічого не знаю. Я й гадки не маю, що ви там робили.  

- Досить заливати.   

 Хан Чьоль схопив мене за плече і штовхнув до стіни. 

 Не знаю, чим би все це закінчилося, якби на сходах не з’явився Джи Мін. Він обвів уважним поглядом хлопців і мене. Вони відразу зменшили оберти, немов розгубилися і не наважувалися при Мінові навіть голос на мене підвищити. Мабуть, вони вирішили почекати, поки Мін піде своєю дорогою. Але він, не кажучи ні слова, пройшов повз і, підійшовши до вікна, сів на підвіконня, уставився на нас. 

 З хвилину хлопці трохи розгублено і все ж невдоволено переступали з ноги на ногу, вичікуючи, що Джи Мін робитиме далі, але ніхто з них не наважився продовжувати наїзд на мене в його присутності. Коли до них, нарешті, дійшло, що Мін не збирається йти, Хан Чьоль тихо промовив, звертаючись до мене: 

- Гаразд, іншим разом поговоримо. 

 Я боялася навіть видихнути, розуміючи, що цього разу пронесло. Хлопці пішли, а я продовжувала стояти біля стіни, не наважуючись підняти очі. Мін усе ще сидів на підвіконні й дивився в мій бік. Відчувала, що він дивиться на мене. Він мовчав, і я не знала, що сказати. Мені здавалося, що він навмисне залишився, щоб допомогти мені уникнути розправи. Джи Міна боялися, і ті хлопці не могли не розуміти, що Мін спостерігав за ними не просто так, хоч і не втручався. Ніхто не ризикне зв’язуватися з Чон Джи Міном. Він ніколи не брав участі в бійках і навіть нікого жодного разу не вдарив, але йому це й не потрібно було.  Як же я була рада, що Мін у цей час проходив повз.  

 Я хотіла йому подякувати і вже набрала в легені повітря і глянула на нього, але Мін піднявся з підвіконня і, затримавши на мені погляд, що вивчав, просто пройшов повз, наче нічого й не сталося.  Я розчаровано зітхнула. Мені слід було заговорити з ним раніше, але я втратила можливість.  

 Дивилася йому в слід, судорожно хапаючись за думку про те, що повинна була подякувати йому. Він не пройшов байдуже повз. Ті відморозки відстали від мене через нього. Мін же хотів мені допомогти? Допомогти своїй однокласниці, нехай ми й не друзі. 

 Не знаю, як так вийшло. Джи Мін ішов, спускаючись сходами. Ще трохи, і в мене не буде можливості поговорити з ним без свідків.  

 Я наздогнала його і схопила за руку, намагаючись зупинити. Мін розвернувся і відскочив назад, здивовано поглянувши на мене. Мені раптом стало соромно і неприємно, немов йому був огидний мій дотик. Я швидко випустила його холодну руку зі своєї, хоча потім тільки зрозуміла: незважаючи на те, що він трохи й відсахнувся від мене, але не зробив спроби звільнитися. Мін розглядав мене так уважно, точно тільки зараз помітив моє існування поруч із собою. 

- Вибач, - випалила я. 

- За що? 

- Ні за що. Просто. Вірніше... спасибі. 

- Будь ласка. Але за що мені спасибі? 

- М-м... – розгублено протягнула, міркуючи, що сказати. 

- Теж просто? 

- Ні... Я... Ти не пройшов повз... 

- А це... Ну, я нічого не зробив. 

- Вони пішли, - гірко посміхнулася я, розуміючи, що на цьому та історія для мене ще не закінчилася.  

- Пішли, - коротко підсумував Джи Мін, продовжуючи розглядати мене. 

- Дякую і вибач. 

- Із «вибач» і «дякую» розібралися. За що «вибач»? 

 Його погляд став ще пильнішим.  

- Я не хотіла хапати тебе за руку.  

- Але схопила.  

- Вибач. 

- Облиш вибачатися.  

- Пробач. 

- Ну ось. Знову.  

 Я готова була провалитися крізь підлогу.  

- Я піду, - промовила, ще більше боячись під його уважним поглядом.  

 Я втекла, повернувшись до класу. Ну, принаймні подякувала.  

 Увесь урок просиділа, не слухаючи вчителя, напружена як струна і схвильована. Я думала про Джи Міна і про нашу незручну розмову, але боялася поглянути на хлопця. Він напевно думає, що я дурна.  

 Думала про Хан Чьола і його дружка. Адже вони не відстануть так просто від мене. І як довести, що нічого нікому не розповідала про них, про їхні справи? Якби знала, що вони там, узагалі не стала б того дня підніматися на дах. І я справді не знала і не бачила, чим вони там займалися. Це не я їх «здала» завучу.