Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що сталося? Розплющила очі, одночасно відчувши, як мене перевернуло, і я знову опинилася на своїх двох.
Ми не розбилися! Ми не розбилися!!!
У мене шалено стукало серце. Я ошелешено уставилася на Віка, намагаючись придушити в собі відчуття нудоти і намагаючись встояти на ногах. Але сказати нічого не встигла. Ще одна мить - і Вік різко пригорнув мене до себе. Я втратила ґрунт під ногами, і весь краєвид навколо змазався. Мої нутрощі знову струснуло і, здавалося, вони прилипли до спини. Якась немислима сила зносила мене кудись. І, перш ніж я усвідомила, що не падаю, і це вже непогано, а Вік тримає мене на руках, усе закінчилося. Ми раптом опинилися вже не біля будівлі аеропорту, а десь поруч зі стоянкою. Але лише на коротку мить. «Атракціон» продовжився...
Може, я померла? Розбилася під час падіння з даху аеропорту? Але те, що відчувала, було таким реальним, немов я справді каталася на атракціонах. Відчувала, що Вік поруч. Він притискав мене до себе сильно. Я вхопилася за нього, обнявши за шию.
Розуміла, що була при тямі і знала: поки Вік мене не відпустить, зі мною буде все гаразд. Але простір навколо знову змазався, перетворившись на мить на тунель, яскраві вогні зникли. Коли ми зупинилися, опинилися посеред пустиря. Я знову відчула землю під ногами. Вік відпустив мене.
Було досить темно. Вдалині десь горіла рівна лінія ліхтарів, і виднілася заграва вогнів аеропорту. Ми все ще, мабуть, перебували на острові Інчхон, де розташовувався міжнародний аеропорт.
- Нічого не роби, - почула я зовсім поруч суворий голос Віка та здригнулася, - і не намагайся втекти.
- Що відбувається?! - ледь не скрикнула, відчуваючи, як усе моє тіло пронизало дивне тремтіння і холод.
Чи був час для запитань? Що ще я хотіла почути? Мої нерви на межі. Мені стало страшно. Ось зараз стало по-справжньому моторошно.
- Хто ти такий?!
- Ти ще не зрозуміла? - запитав Вік, схилившись до мене.
Навіть у темряві я розгледіла його чорні очі. Грізні й лякаючі. Звісно, я зрозуміла. Це й був «доказ». Або в мене галюцинації, або я сплю. Це все - лише моторошний сон.
- Якщо хочеш вижити, не намагайся втекти.
Наступної миті я зрозуміла, що тут на пустирі є ще хтось. Щось прошелестіло поруч. Подумала про тих дивних людей з аеропорту. Вони переслідували нас.
Вік вмить кудись зник, і мені здалося, що я залишилася одна. Але це було не так. Поруч справді щось було або хтось. Такий самий, як і Вік. Тепер я змогла це побачити. Вони напали на нас... На Віка... Тіні й силуети рухалися настільки швидко, що я нічого не встигала роздивитися або зрозуміти. Ось щось дуже близько пронеслося повз мене. Мабуть, щось схоже відчуваєш у потоці машин, що мчать поруч із тобою з величезною швидкістю. Боїшся навіть поворухнутися, сподіваючись, що жодна не зачепить тебе.
Щось обхопило мене поперек талії, але якось обережно. А потім здавило сталевими обіймами. Поштовх і мене відпустили. Я стиснулася вся, намагаючись розгледіти, що відбувається навколо. Вік... Я впізнала його. Він...
Усе заледеніло всередині від жаху. Вік відірвав голову якомусь хлопцеві. Так легко, немов це був пінопластовий манекен.
До такого видовища я не була готова.
Тіло впало на землю і мені здавалося, що воно гепнулося майже до моїх ніг. Я сіпнулася назад і об щось спіткнулася. Не втримавшись, сама впала. Відповзла трохи, на щось натрапила, точніше, на когось. Ця людина була або непритомна, або мертва. Щось мокре, холодне і липке... Моя права рука... Я в чомусь забруднилася. Мене немов ужалило зсередини, застукало у скронях. Зрозуміла, у чому вимазалася. Це була кров. Уже холодна чиясь кров.
Мені потрібно піднятися на ноги. Стало якось моторошно й огидно відчувати під руками це тіло. А якщо це труп?
Думка про мертве тіло змусила мене докласти ще більше зусиль, щоб піднятися.
Не встигла підвестися, як мене щось знесло з ніг, але я не впала. Опинилася миттєво трохи в іншому місці. Це був Вік. Він відбивався від кількох дивних типів, які на нас напали, і водночас намагався захистити мене від них.
Я з острахом озирнулася на всі боки. Щось блиснуло зовсім поруч і розсікло зі свистом повітря. Я здригнулася і відскочила вбік. Величезний тип зробив крок мені назустріч, і я, розуміючи, що це не Вік, кинулася бігти.
Почувши окрик і своє ім'я, не зупинилася. Я продовжувала бігти, усвідомивши, що це правильне рішення. Мені було страшно, не могла змусити себе зупинитися. Мені здавалося, що, якщо зупинюся - загину.
Зупинитися мене змусив хтось: чужинець, що з'явився попереду, немов з-під землі. Я розвернулася, намагаючись утекти від нього. Але всього мить знадобилася незнайомцю, щоб схопити мене.
Крижані руки обхопили мою голову...
Усе закінчилося дуже швидко.
«Я не хочу... - маленьке коротке зітхання, - ум...» - різкий біль і хрускіт хребців...
Далі буде...
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева», після закриття браузера.