Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

 Якесь дивне заціпеніння оволоділо мною раптом, немов світ навколо існує окремо від мене самої, я не належу йому. Дихання протягу розтягує час, перетворюючи секунди на вічність. Чи справжній це світ? Як мене занесло сюди? Чи я сплю? З якого моменту починається цей сон? Чи вірю я в те, що почула? Ні... і так...  

 Я не знала, що мені робити. Зараз Вік підійде до мене, і мені потрібно... Мені потрібно сісти з ним у літак?  Вік має пояснити, що тут відбувається.   

 Я не могла відвести від Віка погляду, боячись того моменту, коли він наблизиться до мене зовсім близько. Але ж я вже перебувала поруч із ним, ми разом провели деякий час. Він нічого мені не зробив. Поки що не зробив...  

 Вік насторожено озирнувся на всі боки. Я побачила в його очах тривогу, яка з дивної причини передалася мені. Хоча й так якийсь страх охоплював мене.  

- Кого ще ти привів із собою? - невдоволено запитав Вік, обертаючись до «адвоката».  

 «Адвокат» також озирнувся на всі боки. Його приятель, який увесь цей час стояв, як кам'яна статуя, поворухнувся.   

- Нікого, - коротко відповів «адвокат». - Я не ризикнув би напасти на тебе.  Я всього лише хотів поговорити, не порушуючи договору. І я нікого не відчуваю поруч.    

- Для тебе буде краще, якщо вони НЕ З ТОБОЮ, - попередив Вік.  

- Я кажу правду.  

 Вік швидко розвернувся і так само стрімко підійшов до мене. Я встигла тільки зробити один єдиний крок назад, немов боялася, що мій дивний новий знайомий знесе мене, як величезна хвиля під час шторму. Але мені це не допомогло. Вік зловив мене за руку і потягнув геть, уводячи за собою.   

 Спробувала чинити опір, але це було марно. Якщо він справді вампір, у мене немає шансу вирватися.  Так само було і з Джи Міном. Не пам'ятаю жодного випадку, коли мені вдалося б протистояти його впертості, натиску і хватці.  

 Мій мозок пручався тому, про що я почула кілька хвилин тому. Як Джи Мін може бути вампіром?! Але Вік і не говорив, що Мін вампір... Я сама так вирішила. А як інакше? Джи Мін завжди був таким дивним. І я бачила його кілька місяців тому. Він не виглядає моїм ровесником. І всі ці його особливості. І навіть я... Я змінилася зовні після того, як переспала з Міном. Немов отримала дозу чарівної ін'єкції... Адже й сама відчувала в собі ці зміни. Як дивувалися всі, наскільки я погарнішала після поїздки в Європу.   

 Я не намагалася вирватися чи зупинити Віка. Навіть якщо він людина, хлопець сильніший за мене, і мені не впоратися з ним.   

- Що це щойно було? - запитала, ледве встигаючи перебирати ногами за ним і намагаючись, щоб мій голос не звучав безпомічно і налякано.  

- Сподіваюся, не спроба зради й обману.  

 Така відповідь мене не влаштовувала.  

- Це якась гра? - знову запитала, чомусь озирнувшись.  

- Ніякої гри, - промовив Вік, продовжуючи тягнути мене за собою.  

 Він штовхнув двері з написом «Службовий вхід».   

 Як же мені не хотілося туди за ним іти. Я не розуміла, що відбувається, але знала, що безпечніше триматися ближче до людей. Нас хтось переслідує? З ким ще Вік не хоче зустрічатися? Чому ми тікаємо? І нам не можна туди, де написано «Службовий вхід». Але я була змушена йти за Віком.    

 Побоювалася того, що нас хтось переслідує, чи боялася Віка?  

 Я відчувала, що боюся цього хлопця. І водночас мене поглинала дивна цікавість. Хто ж Вік насправді? Або що він таке? Якби відпустив мене, спробувала б я від нього втекти чи ні?  

- Усе, що ти чула - правда.  

 Я глянула на руку Віка. Його довгі холодні пальці міцно стискали моє тонке зап'ястя.   

- Нісенітниця якась, - прошепотіла я.  

 Навіщо йому так безглуздо розігрувати мене? Мій мозок укотре зробив спробу чинити опір тому, що хлопець, який тримає мене за руку, - вампір. Але зі мною відбувалися досить дивні речі... 

 Якщо Вік справді вампір, це легко довести...  

 Він же не заподіє мені шкоди?  

 Вік казав, що для мене ця поїздка - дорога в один кінець.   

 У переносному чи прямому сенсі?  

 У якийсь момент подумала: як же нерозумно було з мого боку довіряти незнайомому хлопцеві...  

 Ми вибралися на дах. Вік тягнув мене за руку до його краю. Перш, ніж я встигла щось сказати, він обхопив мене поперек талії і звалив собі на плече. Ось так просто разом із рюкзаком. Не зупиняючись, Вік стрибнув із даху. У мене перехопило подих, усе всередині підскочило і, стиснувшись у грудку, знову впало вниз від відчуття вільного падіння. Усе сталося настільки швидко, що я навіть скрикнути не встигла від страху й жаху. Земля стрімко мчала мені назустріч. Я падала майже долілиць, і тут було від чого прийти в жах. Це кінець. Вік вирішив обох нас угробити, зістрибнувши з даху.   

 Ще мить, і я заплющила міцно очі, з думкою про те, що не хочу вмирати, але удару не було. Відчула досить сильний поштовх у живіт і зрозуміла, що зависла в повітрі. Мій вестибулярний апарат дав збій, і мене мало не знудило.