Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

«Але за що? За що? Чому доля така жорстока до мене?» - з болем промовив я, піднявши вгору руки.

«Ти був щасливий. А щастя дуже хитке і недовговічне», - відповів Андреас.

«Ти вважаєш, що це все, кінець? - у розпачі спитав я.

«Мені важко сказати. Найбільше в світі мені хочеться тебе зараз підтримати і втішити, але мені важко підібрати слова. Кріпись, друже мій. Що ми можемо зробити? Хіба що… Залишилося лише звернутися до доктора Шварца».

«До доктора Шварца? Ну, і чим він відомий? – сумно відповів я, вже не вірячи в чудеса медицини.

«Кажуть, він добрий лікар», - сказав мій друг. – «Родом із Праги, але нещодавно приїхав до нас у якихось справах. Я дізнався про це зі світської хроніки. Подейкують, що він творить дива! Тільки його лікування дуже дороге».

«Для мене немає перешкод! Я дістану будь-які гроші! Аби він зміг допомогти Мінні! Давай поїдемо до цього лікаря, не втрачаючи жодної хвилини!» - палко вигукнув я, бо в мене в душі раптово блиснув промінь надії.

Ми наказали запрягати. Наша карета, незважаючи на негоду, вирушила до Ессена. Ми пробиралися розкислими від дощу шляхами, іноді виходили з карети в плащах і штовхали колеса, що застряглі в багнюці.

Доктор Шварц був на прийомі у бургомістра.

Зовнішній вигляд лікаря вразив мене: дуже чорне і довге волосся було заплетене в кіску, смагляве худе обличчя з запалими щоками, довгим, як у ворона, носом і великими чорними очима. Він прийняв нас у величезній кімнаті з високою ліпною стелею, добре обставленою. Відразу видно було, що ця людина дуже багата! Він бачив наші благаючі очі, слухав наші сумні промови, але мене особисто дивувала якась легка усмішка на обличчі.

Доктор досить швидко погодився поїхати подивитися Мінну.

«Про гонорар не турбуйтеся. Потім поговоримо. Спочатку необхідно подивитися», - сказав він.

Домчали ми швидко – погода покращилася, дорога стелилася рівно і гладко. Ми сиділи сирі й похмурі, а лікар Шварц поглядав у вікно, та тріщав нам якісь світські смішні історії, від яких ми з Андреасом мали б покочуватися з реготу, але тільки неохоче посміхалися і кивали у відповідь. Його веселощі здавались нам більш ніж недоречними, але ми змушені були терпіти.

 Найбільше ми боялися не встигнути. Коли ми вбігли в кімнату, біля ліжка хворої стояв лікар Краус. Він глянув на нас сумними очима і розвів руками.

Мінна лежала худа, бліда, з темними кругами під очима.

Я залився сльозами. Скрипнули двері, і зайшов дядечко Отто. Ми представили йому професора Шварца.

Я благаюче подивився на Шварца. Вперше за весь час я помітив, як усмішка зникла з його обличчя. Він поставив свій саквояж і стривожено схилився над Мінною. Потім скинув сурдут, закотив рукави, сплеснув руками і попросив усіх піти з кімнати.

Вийшов він швидко – не минуло й десяти хвилин.

Рухався він якось зиґзаґами, тримаючись за стіну, ніби смертельно втомився.

Ми злякалися і кинулися до лікаря - не вистачало, щоб і йому сталося погано!

Але він нас заспокоїв. З ним усе гаразд. Мабуть, перевтомився.

«Що, докторе, як там Мінна? Чи можна її вилікувати? Чи житиме вона?»

«Зараз сказати важко», - повільно промовив Шварц. – «Але найближчим часом рецидиву відбутися не повинно. А зараз мені треба відпочити».

Він був не схожий на самого себе – мабуть, справді, здорово втомився. Від його смішливості не залишилося й сліду.

Шварцові відвели найкращу кімнату у замку, розташовану нагорі. Андреас поїхав - йому потрібно було виспатися перед завтрашнім судовим засіданням.

Мінна міцно спала і вигляд її був досить обнадійливий.

Смертельно втомлений за останню добу, я залишив Мінну з доглядальницею, пішов у свою кімнату.

Не роздягаючись, звалився на ліжко і заснув без задніх ніг.

Розбудила мене чи то негода, чи якась внутрішня тривога. Дерево, що росло під вікном, стукало гілкою в скло під натиском сильного вітру.

Коли я почув кроки в коридорі, то підвівся.

Двері повільно відчинилися. Промінь ліхтаря на мить засліпив мене, змусив закритися рукою.

З подивом і наростаючою тривогою я упізнав про доктора Шварца. Він стояв переді мною при повному параді.

«Докторе, щось трапилося? Чому ви прийшли? Щось із Мінною?»

«Нічого, поки що все гаразд», - м’яко промовив доктор. – «Я прийшов поговорити про гонорар».

Я трохи обурився:

«Докторе, а ви не могли вибрати для такої розмови більш слушний час? Зараз середина ночі…».

«Саме зараз і є найкращий час», - сказав Шварц, посміхнувшись своєю нахабною усмішкою. – «Підемо до саду».

«А що тут, у цій кімнаті, ми не можемо обговорити наші справи?» –  спалахнув я.

«Тут? Ні, тут не можемо. Тут ніяк не вийде. Тут стіни не ті», - якось дивно і навіть трохи розгублено заговорив доктор.

І показав мені на двері. Я накинув плаща і пішов за ним покірно, наче дитина, яка не може не послухатися батька.