Кейт Маєлс - Мелодія вибору , Кейт Маєлс

Як тільки Артур і Аліна вийшли на сцену, світло софітів освітили їхні фігури, а зал притих в очікуванні. Артур стиснув гітару в руках, відчуваючи, як серце б’ється швидше. Аліна обернулася до нього і легенько кивнула, даючи знак, що вони готові почати.
Артур глибоко вдихнув і почав грати перші акорди. Його пальці нервово бігали по струнах, але вже через кілька секунд музика захопила його. Він поринув у мелодію, ніби весь світ зник, залишившись лише він і його гітара. Аліна підхопила мелодію своєю скрипкою, її гра була легкою, гармонійною, і разом їхні інструменти звучали, як єдине ціле.
З кожною нотою Артур відчував, як страх відступає. Люди в залі почали повільно кивати головами в такт, а декілька навіть підняли телефони, щоб записати виступ.
Коли вони закінчили першу пісню, зал вибухнув оплесками. Артур ледь повірив своїм вухам. Його музика дійсно сподобалася людям!
Аліна, бачачи його реакцію, посміхнулася і тихо прошепотіла:
- Бачиш, я ж казала, ти це зміг!
Артур подивився на неї з вдячністю. Він зробив крок уперед, вже не боячись, і почав грати наступну пісню. Тепер він відчував себе впевненим, кожна нота давалася легко, а мелодія линула так, ніби він грав її все життя.
З кожною піснею їхній дует ставав все більш гармонійним, публіка захоплювалася ними все більше і більше. До кінця виступу Артур вже не пам'ятав свого страху. Він був на сцені, там, де завжди мріяв бути, і робив те, що любив понад усе.
Після завершення останньої композиції зал наповнився гучними оваціями. Артур і Аліна стояли на сцені, ледь дихаючи від хвилювання. Вони подивилися одне на одного і посміхнулися — це був їхній перший справжній тріумф.
Вони вийшли з кафе і, сміючись, рушили до Аліни додому. Артур досі відчував піднесення від їхнього виступу. Як тільки вони зайшли до квартири, він з полегшенням сів на диван.
- Аліно, це було неймовірно, — сказав він, ще під враженням, притуляючись до спинки дивана.
Аліна м’яко посміхнулася і сіла поруч із ним.
- Так, це був гарний початок, — відповіла вона. — І що будемо робити далі?
Артур знизав плечима, задумавшись.
- По правді, я навіть не знаю, — сказав він, обертаючись до неї. Їхні погляди зустрілися, і в цей момент щось зрушило в Артурі. Він раптово нахилився і поцілував її в губи.
Аліна злегка здригнулася від несподіванки, але на її обличчі швидко з’явилася червона рум'яна. Вона на мить затримала погляд на Артурі, а потім м’яко посміхнулася.
- вибач, — тихо сказав Артур, різко відвертаючись і закриваючи обличчя руками. — Я не знаю, навіщо я це зробив.
Аліна тихо засміялася.
- Хм... ти непогано цілуєшся, — відповіла вона з легким жартом у голосі.
Артур миттєво покраснів ще сильніше, а його обличчя буквально горіло від сорому. Він не міг стримати нервовий сміх, відчуваючи, як напруга поступово розсіюється між ними.
Аліна м’яко торкнулася його руки.
-  Не переймайся, Артуре. Іноді емоції беруть верх, але це нормально. Ти мені дуже подобаєшся.
- Я? Тобі? — здивовано запитав Артур.
- Я тобі не подобаюся? — трохи сумно запитала Аліна, відводячи погляд.
- Ні, ти мені дуже подобаєшся, ти гарна, але...
- Але що?.. Чим я тобі не подобаюся? — на її очах почали з'являтися сльози.
Артур не зволікаючи, швидко обійняв її і ніжно поцілував, намагаючись заспокоїти і показати, що його почуття справжні.
Після поцілунку Аліна злегка відсторонилася, все ще відчуваючи тепло його обіймів. Вона глянула йому в очі, в яких змішалися і хвилювання, і турбота.
- Я просто боюся, що ти не сприймаєш мене серйозно… — прошепотіла вона.
Артур, не відводячи погляду, міцніше притиснув її до себе і тихо відповів:
- Ти важлива для мене, більше, ніж ти думаєш. Я не хочу втратити тебе.
Аліна на мить заспокоїлася, її дихання стало рівнішим. Вона усміхнулася, хоча очі ще сяяли від недавніх сліз.
- Можливо, нам не варто поспішати, — додала вона, — Але мені добре поруч із тобою.
- Мені теж, — відповів Артур, м’яко провівши рукою по її плечу.
Вони сиділи поруч, насолоджуючись тишею і моментом спокою. Жодних слів не було потрібно — їхні серця вже говорили самі за себе.