Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

Почувши позаду себе хрускіт гілок і постукування підборів об бруківку, дівчина обернулася. Тепер Лукас побачив, що у малої посеред чола було одне єдине велике око бузкового кольору.

Художник засміявся.

- Жах! І це дівчина-велетень? Та вона не більше гнойового жука, ха-ха-ха, хо-хо-хо! - Хапався чоловік за свій живіт. - Ну і потвора! – Прокричав чоловік, показавши пальцем на дівчисько.

Тут мала поступово почала рости. І чим більше і голосніше сміявся над нею художник, тим вищою вона ставала. Коли ж її тінь накрила Лукаса, він одразу замовк. Піднявши свої очі на дівчину-велетня, чоловік відчув, як його ноги почали тремтіти, дихання сперло і він ніби перетворився на статую. А дівчина тим часом зробила два кроки до нього і спитала:

- Хто ти такий? - Вона розглядала незнайомця своїм величезним оком з усіх боків.

- Лу-у-укас... - пропищав художник, задкуючи.

- Лу-у-укас… - Так само повторила дівчинка, наближаючись до чоловіка.

Лукас злякався не на жарт. Він кинувся тікати через ліс, водночас викидаючи зі своїх кишень усі свої пензлики і тюбики з фарбою.

«Швидше! Потрібно забратися звідси якнайшвидше!!!» - Підганяв себе художник, спритно перебираючи ногами. Дівчина-велетень нахилилася, підняла щось із землі і подивилася на чоловіка, що тікає.

         - Лу-у-у-укас! – Дівчинка викинула палицю і почала бігти слідом за переляканим до смерті художником.

Почувши її гучний крик, чоловік підхопив краї плаща і спотикаючись через каміння, почав бігти ще швидше. В його голові крутилася лише одна думка – втекти, сховатися та забути. Він біг по пагорбах крізь колючі гілки, крізь кострубаті дерева. Біг по сирій землі, в якій грузли його туфлі, біг по слизькому листі та траві. І весь цей час він чув за собою тонкий голос дівчинки:

- Лу-у-укас!

Якоїсь миті чоловік послизнувся на листі та покотився з чергового пагорба. Він подряпав руки та ноги, від чого вони сильно хворіли та кровоточили. Художник став навколішки, подивившись  на свої почервонілі долоні. Несподівано перед ним з'явилася дівчина-велетень. Вона широко посміхнулася, оголивши свої білі ікла і почала повільно підходити до художника.

- Іди геть! Іди геть!!! Залиш мене!!! – Кричав чоловік у страху. Він знову підвівся на ноги і продовжив бігти далі, незважаючи на біль, що пронизувала його тіло. А дівчисько, витягнувши руку, погналося знову за ним.

- Лу-у-у-кас! Стій! Зупинися! – Дівчина-велетень поспішала, її голос тремтів.

- Зникни! – Прокричав їй у відповідь чоловік, повернувшись до неї обличчям.

Коли він знову глянув уперед, він побачив перед собою глибоку прірву. Слизьке листя із землею несло його до самої прірви, і незабаром митець сам перетворився на ляпку, яку раніше любив залишати на своїх власних картинах.

Дівча підбігло до прірви. Повільно підійшовши до краю, вона побачила на дні ляпку, що залишилася від незнайомця.

- Лу-у-у-кас ... - Засмучено простягла мала і розгорнула свою долоню. У ній лежали викинуті чоловіком пензлики та фарби. Циклоп опустила голову і стиснула долоню знову, трохи постояла біля прірви і не поспішаючи пішла у бік церкви.

У цей момент Лукас прокинувся. Він схопився за свою голову, яка сильно хворіла від випитого вчора алкоголю. Його тіло вкрилося краплями поту від того, що він пережив уві сні, зіниці знервовано тремтіли, а серце було готове вистрибнути з грудей. Чоловік глянув на майстерню, що знаходилася одразу навпроти його спальні. Вона вся була заляпана дорогими фарбами. Але зараз не це хвилювало митця. На підлозі перед ним знову сидів темний двійник. Він весело посміхався, поклавши голову на кістляві долоні.

- Ну що? Попсихував? Вилив душу Господу Богу? Чи може дияволові? – Примруживши очі, запитала копія. - Чи дійшли до тебе мої слова, гм?

Лукас здивовано дивився на свого двійника. Чоловік весь час намагався розкрити рота, щоб щось сказати, але, в той же момент, він замислювався над тим, чи може він щось відповісти? Що він може сказати цій сутності після побаченого? Що він нічого не зрозумів? Брехня ... Він не настільки дурний, щоб не зрозуміти цього, нехай воно і доходило до нього дуже повільно і боляче. Сказати, що він не здатний змінити минуле, почав хвилюватись про нього так пізно? Брехня ... Нехай минуле і не зміниться, але майбутнє все ще в його руках.

Майбутнє для Лукаса Реджинальда виглядало наче корабель, який, куди повернеш, туди й попливе. Але він зміг усвідомити, що сам своїми руками створив те єдине, що зупинило його корабель, а тепер, схоже, готове навіть потопити. Це якоря, які він ігнорував стільки років. Тяжкі, сталеві брили, що утримують так чіпко і так непримиренно корабель-майбутнє на місці. Звичайно, вони тримають корабель у порту, оберігаючи від бурхливих хвиль океану, але, водночас, і не дають розмахнутися, набрати повні легені повітря та злетіти до небес.

Лукас трохи нахилився вперед. Спочатку тихо, а потім все голосніше і голосніше художник почав сміятися. Сутність усміхнулася йому у відповідь:

- Бачу, мої слова все ж таки дійшли до тебе. Чесно кажучи, я думав, доведеться грати з тобою набагато довше.

- Просто… Ті секунди, поки я падав у прірву, тяглися настільки довго… що я встиг згадати все і подумати багато про що… Правду кажуть, що перед смертю ти згадуєш все своє життя… згадуєш усі свої помилки… і шкодуєш, що не можеш змінити того, що накоїв по дурості.