Алюшина Полина - У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина

В одному із світів, могутній маг Мерлін знаходить чарівну книгу, яка може виповнити будь яке бажання. Вона осяювала шлях старому магу, доки одна чорна тінь не наважилася вкрасти книгу, заради своєї помсти. Могутній маг не дивлячись на усю свою силу, вже занадто старий і тому не змозі наздогнати злодія. Але молодий учень Мерліна Сокан, йде по кривавих слідах злодія, стикаючись все з більшими перешкодами та каверзами. Але на поміч йому приходять нові друзі, які упевнено йдуть разом уперед. Чи зможе молодий маг потягатися із силами зла? І що скриває світ, за чотирма стінами, магічної башти Мерліна?

1 Розділ: Марк Великий

Далеко не всі знали про існування могутньої прадавньої книги. Будь-яке бажання, записане на її сторінках – виконувалося. За весь час її існування книгою володіли маги, ельфи, гноми і вона вбирала в себе їхню енергію та їх помисли, як гарні, так і погані. Останні п'ятсот років книжка належала чарівнику з добрим серцем, і завдяки ньому у світ приходили чарівництво й щастя. Але одного разу вікову книгу викрали зі світлиці могутнього мага. І щоб злі наміри злодія не змогли втілитись, старий чарівник вирішив відправити свого юного учня Сокана на пошуки чарівної книги.
Юнак йшов уже кілька днів через південний ліс. Хвойні ялині висотою кілька поверхів зустрічалися на його шляху. Був початок літа, все цвіло та пахнуло. Трава зеленіла, долини покривалися різнобарвними коврами квітів, по яких літали десятки метеликів. Проходячи повз чергову гущу дерев, парубкові почало здаватися, що він ходив колами.
- Ну, де ж вихід із цього лісу?! – Вигукував молодий маг, ідучи через густі зарості високого чагарника. Від ударів гілок його захищала щільна синя накидка-плащ, яка діставала до його колін, а на голові красувалася конусоподібна шляпа такого ж, як і накидка, кольору. Чорні штани та сапоги зберігали сухість і тепло від роси, яка потоками зливалася із широкого листя. Вчора пройшов сильний дощ. Темні тучі тільки сьогодні почали розходитися, тож сонце визирало то тут, то там.
Пройшовши пару чагарників, маг наткнувся на дерево і, вдарившись об нього чолом, вигукнув: «Все! І без карти знайду вихід!». Він згорнув карту і пішов, куди очі дивилися. За кілька хвилин юнак вийшов до двох старих сосен, між якими виднілися високі дерев'яні ворота, що вели до міста під назвою Раднос – місто воїнів. По обидва боки воріт стояло дві кам'яні, невисокі вежі. Постукавшись у ворота, маг відійшов на пару кроків назад. І тільки він це зробив, як з воріт наїжилися списи. Хлопець трохи здригнувся. З того боку воріт почувся низький голос:
- Хто йде? 
Сокан підійшов ближче і відповів:
– Я ученик чарівника Мерліна.
- Мерлін? - Перепитавши голос, а потім додав: - Проходьте.
 Ворота відчинилися, і з них вийшов старий і похмурий чоловік років шістдесяти. Він був одягнений у чорний шкіряний плащ, а на голові красувалася стара замшева шляпа. На обличчі виступали множинні зморшки, і він трохи кульгав.
- Як звати ученика Мерліна?
    І не встиг юнак щось сказати, як ворота вже відчинилися.
- Вибачте, я не хотів вас налякати. Мені наказали ставити запитання всім, хто входить до міста.
- А чому? – Запитав у старого хлопець.
- Кажуть, що у сусідньому місті вбили дев'ять людей, не завдаючи їм жодних ран. О Дива! - Вигукнув старий. Сокан здивувався, але не зміг нічого відповісти. Його завдання вимагало зосередженості, і відволікатися в нього часу не було. Він кивнув охоронцеві і покрокував геть, заглиблюючись у вузькі вулички міста.
Ідучи по викладеній камінням вулиці, маг згадав, що говорив йому вчитель: «У таверні «Палаючий кубок» ти знайдеш гарного вояка, який не буде боятися труднощів. Запитай у хазяїна про Марка Великого». Пройшовши перевулок і звернувши вліво на стару не бруковану вулицю, юнак вийшов до таверни. Усередині темного й задимленого залу Сокан не без труднощів відшукав хазяїна таверни і поцікавився, де можна знайти найманця на ім'я Марк. Хазяїн, низенький круглолиций чоловік з густою бородою, снував за барною стійкою у забрудненому фартушку. Протираючи пивну кружку, він хитнув головою вбік, як би говорячи: «Подивись там, за останнім столиком у лівому куті». Сокан озирнувся і побачив сидячого за столом самотнього хлопця. Той був у два рази вищий за нього, з широченними плечима, люлькою в роті й кружкою пива. Виглядав він як звичайний найманець: сталевий нагрудник, шкіряні штани, а величезний меч за спиною виглядав просто страхітливо. Юнак проковтнув слину від страху, і зібравши всі сили в кулак, попрямував до великана. Не вспів він і слова сказати, як великан низьким голосом запитав:
- Чого треба, малюче?
- Мені?
- А кому ж ще? Адже ти шукаєш воїна, не я. До речі, а для чого я знадобився Мерліну?
- Мерлін?
- Чого дивуєшся? Вас магів за милю видно, а про тебе, учня королівського мага, тим паче всі вже чули.
- Твоя правда! Як і те, що ви потрібні мені. Мій учитель відправив мене на пошуки дуже дорогої книги. А сам я не впораюся. - Знизивши голос учень. І додав вже зовсім тихо: – Тому, будь ласка, допоможіть мені.
- А ти не брешеш мені? Востаннє, коли я зустрічався з великим магом, у нього не було жодної книги. А якби й була, то він тримав би її під сотнею замків і заклинань!
- Так, але...
- Ніяких, але! Я поспішаю! Так що, вибачай. - Велетень залпом випив залишки пива і широкими кроками попрямував до виходу. Сокан побачив, що у цього вояка було довге волосся, заплетене в товсту тверду косу. Це було дивно, бо зазвичай воїни стриглися дуже коротко, але не це питання необхідно було розв'язати молодому магові в цю хвилину, і він крикнув услід здорованю, що йшов з таверни:
- Почекайте, я заплачу вам!
– Мої послуги дорого коштують. Навряд чи тобі знайдеться й пара монет. - Відповів той, навіть не озирнувшись.
Сокан помацав рукою в сумці й дістав звідти мішок золотих монет. Почувши денькіт, воїн таки озирнувся.
- Мало, - кинув він недбало, але таки зупинився, щоб подивитися чи не запропонують йому ще чого? Тоді молодий маг дістав з кишені камінь і щось промурмотавши, простягнув до великана розкриту долоню. – А якщо так?
Воїн з коса подивився на руку і відвернувся, побачивши звичайний камінь. А потім його осінило. Він різко розвернувся всім корпусом і підбіг ближче до мага. У руці замість каменя лежав алмаз.
- Ой, а знаєш, я, певно, зможу допомогти тобі. - Найманець потягнув свої руки до алмазу.
- Ну, якщо так, то пішли. - Сказав Сокан і, проходячи повз гіганта, поклав йому в руку дорогоцінний камінь. Воїн дістав через пазуху мішечок, де зберігав свої цінності, і дбайливо поклав туди камінь.
- Агов, а як звати тебе, маг? Бачити тебе бачив, а ось імені не знаю. – Здоровань спішно доганяв, Сокана.
- Мене Соканом кличуть.
– А я – Марк Великий. - Гордо вимовив великан і тицьнув у себе пальцем. Маг посміхнувся.
- Ладно, Великий, пішли, треба поквапитися.
- Ой, та не поспішай ти так, друже. - Проворкував Марк і закинув свою руку на плечі Сокану. – Знайдемо ми твою книгу. «Як же пощастило мені сьогодні! Грошей майже немає. Знає старий Мерлін, на кого покластися можна» - подумав великан, розслаблюючи м'язи. І тут Сокан спершу відчув усім своїм тілом, а вже потім почув, як великан загримів на всю округу задоволеним сміхом.                
Шкіра у Марка була темніша, ніж у Сокана. Велетень виявився вихідцем із заморських країн, де літо панувало завжди. Там вважалося, що чим довше волосся у чоловіка, тим більш вправнішим воїном той був. Прибувши сюди на човні, Великий Марк не став відрікатися від звичаїв своєї країни та залишив косу, чим завжди звертав на себе увагу. Участь у сутичках між людьми та чарівним королівством також зіграло свою роль у поширенні слави про нього. Запримітивши його силу та напористість, Мерлін став часто наймати Марка для охорони. Отак громіздкий хлопець, якому великий чарівник ледь діставав до плеча, став йому другом.
За кілька днів товариші дійшли до бурхливої річки Іріус, яка розсікала людські землі на п'ять майже рівних частин. Шлях вів у ліс, за річку, і йшов на захід, до портових міст. Але мосту в тому місці, де мандрівники дісталися Іріуса, не було. Марк натякнув Сокану, що добре було б на чаклувати якусь переправу через річку, щоб швидко і сухо потрапити на той бік. Хоч річечка була й не глибока, але мочити сапоги не дуже хотілося. Сокан упирався, говорячи про те, що магія завжди залишає слід, і що не слід чаклувати біля лісу. Прихильники злодія, яким виявився один старий чаклун, можуть не тільки знайти їх, а й нашкодити.
- Як це нашкодити? – Здивувався воїн.
- Ну, як шкодити одні люди іншим? - Дивувався маг. - Можуть обкрасти, побити. Вбити, зрештою.
- Так на мене жодна людина без страху дивитися не може! – Не вгамовувався Марк.
- Людина, може, і не може, а ось чаклуни і маги без проблем нас знайдуть і зачарують у якихось ящірок чи слимаків.
- Фу-у-у, - скривився великан, - тільки не в слимаків. Цих тварин я на дух не переношу. Вони такі слизкі, брр. Добре, тоді чаклувати не будемо. Зараз вирішимо, як нам бути.
Але наближалася ніч, а Сокан із Марком ніяк не могли вирішити, яким чином їм перетнути річку. Марк наполягав на тому, щоби переплисти її. Він стверджував, що вони «за дві секунди опинятимуться на тій стороні». А Сокан пропонував піти вздовж берега і таки знайти міст. Суперечка тривала б довго, якби Марк не вирішив зробити все по-своєму. Він перекинув на протилежний берег великий гак із прив'язаною до нього мотузкою. Сокан, бачачи, що Марк щось задумав, став спостерігати. У цей час воїн підскочив до нього, закинувши на спину чарівника і зі словами «тримайся міцніше», покрокував дном віруючого потоку. Від несподіванки Сокан навіть не пискнув. Гак міцно тримався за кам'янистий берег, глибоко впившись у ґрунт. Вода билася об ноги великана, намагаючись збити його з ніг, але той тільки посміхався, продовжуючи впевнено крокувати вперед по дну.
- От морока мені з тобою! Мої ноги наскрізь промокли! - Голосив великан зажурено, виливаючи із чобіт воду. Сокан тільки важко видихнув у відповідь на слова воїна. Ніч наздогнала подорожан зненацька. І, хоча ніч й висипала небо золотими зірками, у лісі становилось дуже темно, що робило просування далі просто неможливим. Від утоми очі злипалися, ноги волочилися, не бажаючи більше крокувати.
- Потрібно розпалити вогонь, щоб зігрітися і просушити одяг. І, було б добре присісти. - Пробурчав Марк.
- Згоден! - Відповів, стукаючи зубами, Сокан. - Але тільки зайдемо далі в ліс. Не бажано, щоб нас хтось побачив з того берега.
- Невже ти думаєш, що хтось вирішить перейти цю річку вбрід? – Здивовано подивився на чарівника Марк.
- Ну, ми ж перейшли!
- Не ми, а я. Ти на мені їхав. І, зізнаюся тобі чесно, інший такий сміливець, як я, навряд чи знайдеться.
- Сміливець? Ха! – Сокан розсміявся. Від цієї перепалки він навіть трохи став зігріватися. - Ти не сміливець, ти божевільний!
- Точно! – Розплився у самовдоволеній посмішці Марк. - Я – дуже сміливий! А от і наш нічліг.
 Великан простягнув руку вбік. Маг повернувши голову і побачив старий, весь порослий мохом будиночок. Його дошки злегка скрипіли, димохід був наполовину зруйнований. Усередині будиночка виявилося досить сухо. Деяка домашнє начиння горою нагромаджувалося на розламаному маленькому столику біля каміна. Марк, недовго думаючи, скинув сумку на підлогу і закинув стіл у камін. За пару секунд розвівши вогонь і почав роздягатися.
- Раджу тобі зробити те саме. - Сказав великан і поставив свої величезні чоботи ближче до вогню.
Сокан підвівся, знявши мокру накидку, сорочку та сапоги, поклавши все це на залишки каміна. Штани знімати не став. Помітивши в кутку великий оберемок сіна, підійшов, розділивши її порівну і ліг на свою частину, поклавши під голову свою шляпу. Воїн, побачивши це, усміхнувся, кинувши до кострища два стільці, що стояли поруч, підійшов до Сокана і розтягся поруч із ним на своїй половині. Втомлені, вони заснули одразу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍