Алюшина Полина - У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина

Наступного ранку, біля глибоких сутінків, подорожани відправилася далі. Маг із Ізабеллою йшли позаду. Єльфійка постійно поглядала на мага. Сокан, помітивши це, тихенько запитав.
- Ти в порядку? Ти весь час мовчиш.
- А? Так, все добре.
- Впевнена, що все добре?
- Певна!
- Чому тоді мовчиш?
- То не мовчу я! От, говорю з тобою!
- То хіба це розмова? Я з тебе й слова витягнути не можу!
Слухаючи їх перепалку, Гарварду заклало вуха, то голоси мага і принцеси ставали з кожною секундою все голосніше і голосніше.
- Агов, ви, голубки, може, потім зі своїми відносинами розберетеся?
- Ми не голубки! - Скрикнула старша сестра.
- Ага! Мене ти не обдуриш! – Заявивши старий і хитро усміхнувся. Дівчина здивувалася почутому.
- Не звертай на нього уваги. - Сказав Сокан.  
Гном різко зупинився.
- Що таке? - Запитав Марк.
- Пахне смертю. Ми близько до вежі.
- Та тихіше ви, не кричіть. Пам'ятаєте, Драгор говорив, що вежу чаклуна стережуть воїни, що повстали з мертвих. – Стривожено прошепотіла Ізабелла.
- Пізно нагадала, принцеса, нас уже помітили. - Відповів гном.
І він був правий. З усіх боків було чутно тупіти ніг. І він ставав усе ближче і ближче. За кілька секунд мандрівники були вже оточені. Виявилося, що вся армія Аракулума – це насправді останки воїнів, що померли багато років тому, в очах яких горіли зелені вогники.
Марк і гном, не роздумуючи, кинулися в бій. Але як би вони не намагалися, нічого не виходило. Кожний убитий ними супротивник оживав знову, а з ним ще один вставав поруч. І так знову й знову. Усі стріли, послані молодими принцесами, просто пролітали крізь кості у лахмітті, не заподіюючи їм жодного поранення. Сокан теж докладав чималих зусиль і створював такі складні заклинання, на які тільки був здатний у такий несподіваний момент. Він напружував свою пам'ять, щоб згадати одну важливу складову для руйнування некромантії, але оскільки його постійно штовхали, він ніяк не міг зосередитися. Нарешті, мага, Гарварда, Марка й трьох ельфієк воїни-кістяки стисли в таке туге кільце, що друзі зімкнулися плечима. У головах у всіх пролетіла думка про марність їхньої подорожі. Тут Сокан згадав слова Богині. Він дістав циліндр, який вона йому подарувала, направивши його на воїнів і сказавши: «Драгор онар нарон»! І з магічного артефакту вилетів струмінь драконячого вогню. Усі кістяки, що попадали під вогонь, ставали золою. За кілька хвилин вся величезна армія стала порохом.
Шукачі чарівної книги були здивовані побаченому, але й раді тому, що все закінчилося. Навколо були горсті золи, обвуглені кущі дерева. Зробивши кілька кроків уперед, маленький загін вийшов до урвища, біля низини якого, як і говорив Драгор, стояла неприступна і темна, як ніч, вежа. Стіни біля вежі були покриті гострими шипами та зазубринами. На самій вершині розташовувався відкритий майданчик, із чотирьох кутів обмежена довгими виступами, які здалеку видалися довгими пальцями. Складалося враження напіввідчиненої долоні. За високою будівлею знаходився невеликий житловий будинок, з'єднаний із вежею кам'яною стіною. З усіх боків вежу оточувала армія, ще більша за минулу. Сокан вигукнув:
- Відплатимо ж чаклунові за його діяння!
Зістрибнувши з височини вниз, Сокан та Ізабелла кинулися на орду, косячи їх як траву, просуваючись усе далі й далі. Молодий маг на бігу повернув голову вбік молодших сестер-ельфієк, які не відставали:
- Візьміть циліндр та захищайте наші позиції. Сестри задовільно кивнули, перехопивши з рук Сокана магічний артефакт. Вони продовжили атаку на ворогів, випускаючи язики полум'я, перетворюючи страшні кістяки у попіл. Марк із гномом розчищали шлях для Сокана та Ізабелли. Ще пара ривків і ось вони у вежі. Гарвард і воїн-велетень залишилися біля входу.
- Ідіть, ми їх затримаємо! – Прокричали вони.
Ізабелла піднімалася нагору так швидко, що Сокан не вспівав за нею. Вуха ельфійки поверталися то в один то в інший бік, намагаючись вловити будь-який шурхіт через будь-які двері, мимо яких вони проходили. Але скрізь панувала гробова тиша. «Ще кілька секунд, ще кілька метрів» - думала вона.
Піднявшись на саму вершину вежі, Ізабелла сподівалася побачити Аракулума там. Зазирнувши за краї виступів-пальців, принцеса ельфів побачила внизу з одного боку своїх сестер, що воюють із армією кістяків, а з іншого прірву. Нікого не було на відкритій площадці, тільки вітер гуляв та накрапав дрібний дощ. Ізабелла трохи заспокоїлася і вирішила спуститися вниз до Сокана і сказати, що вони спізнилися. Але тільки принцеса розвернулася до виходу на сходи й зробила кілька кроків, як її спину пронизав такий лютий біль, що вона миттєво впала без свідомості. Сокан зупинився і прислухався. Він більше не чув кроків і переривчастого подиху ельфійки, і поспішив нагору. Підвівшись, молодий чарівник зжахнувся від побаченого. Тіло Ізабелли лежало на підлозі, не подаючи жодних ознак життя, а над нею піднімалася чорна фігура чаклуна. Він прискіпливо дивився на Сокана:
- Не бійся, я не вбив її. Вона потрібна мені живою.
- Навіщо вона тобі?
- Я кохав її матір, але вона відмовила мені. І тому я вбив її.
- І навіщо тоді тобі Ізабелла?
- Я хочу, щоб вона розділила зі мною всю владу та могутність. Вона зовні схожа на свою матір. І не така погана. Вона стане моєю дружиною. Але мені необхідно усунути перешкоду, яка стоїть на моєму шляху.
- Про що ти?
- У серці Ізабелли інший.
- І хто ж це?
- Хіба вона не сказала, що кохає тебе? Серце Сокана забилося в грудях.
- Але це ненадовго, зовсім ненадовго. – Прошипів Аракулум і, різко розвернувшись, прошепотів закляття. Відразу в його руці виникла блискавка. Він замахнувся, випустивши кулю вбік хлопця. Біла матерія відкинула мага на край сходового прольоту. Схопившись за виступ на краю майданчика, висячі на волосок від смерті, Сокан дивився на уродливе обличчя чаклуна. У серці Сокана панували сумніви – чи справиться він, чи зможе потім спокійно жити у разі провалу? Але тут він знову побачивши лежачу без свідомості Ізабеллу, і злість і ненависть розгорілися в ньому із шаленою силою, стираючи без сліду непевність і сумніви назавжди. Зібравшись із силами, він підтягся і забрався на майданчик, саме в той момент, коли Аракулум розміряним кроком підходив до нього, щоби остаточно знищити.
Очі молодого чарівника змінили колір із голубого на яскраво-жовтий. Кожен м'яз його обличчя був напружений. Сокан підвівся і підняв свій жезл. Він ударив їм по підлозі, і вежа затремтіла. Від того місця, куди прийшовся удар жезла, пішли тріщини. Ніколи ще злий чаклун не відчував такої сили, яка виходила хвилями від молодого чарівника. Аракулум злякався і відступив на крок назад. Сокан вдруге вдарив жезлом про підлозі вежі і рушив на чаклуна. Вежа затремтіла ще сильніше. Злий чаклун похитнувся, і почав відступати. Крок за кроком він рухався спиною до краю платформи і намагався заклинаннями погасити той вогонь, який з кожною секундою все більше розпалювався в очах і душі юнака. Але йому нічого не вдавалося. Здавалося, що якась перешкода стоїть між ним та учнем Мерліна.
Молодий чарівник замахнувся втретє своїм жезлом, але так і не встигши опустити його на підлогу. Сам цей змах здався Аракулуму таким страшним, що той, замружившись, відступив ще на крок назад. І це була його фатальна помилка. Оступившись, злий чаклун, замахавши руками і зірвався у прірву. Сокан провів його поглядом, поки той не розпластався бездиханною плямою біля підніжжя скелі, на якій стояла вежа. Молодий чарівник одразу різко розвернувся і попрямував до Ізабелли. Поруч із тілом ельфійки він побачив книгу свого вчителя, від якої йшло золоте сяйво. Дівчина відкрила очі.
– Усе закінчилося. - Сказав Сокан. - Чарівник загинув, і разом з ним все його чародійство і вся його армія. Хлопець допоміг підвестися принцесі, і вони разом стали спускатися по сходах униз. Але зробивши кілька кроків уперед, чарівник зупинився, схопивши ельфійку за руку, притяг її до себе. Міцно обійнявши її, він промовив їй на вухо:
- Я так радію, що з тобою все гаразд! Не залишай мене більше одного, добре?
- У… Угу. – Кивнула головою дівчина і вся почервоніла. Сокан поцілував її в чоло і пішов до виходу.
Вийшовши з вежі, маг підійшов до Марка, що сидів на каміні. Гном же лежав на землі і важко дихав, до того він утомився махати своїм топором. Але не встиг Сокан їм хоч щось сказати, як Елла й Белла змикнули його за мантію і, тремтячи від хвилювань, запитали:
- Де Іза? - Сокан нічого їм не відповів, лише кивнув головою убік вежі. Дівчата негайно рвонули туди. Ізабелла, погойдуючись, спускалася вниз.
- Іза, що з тобою? Ти вся червона? - Ельфійка перевела подих і подивилася на сестер. Її зелені очі сяяли від радості. Елла й Белла переглянулись і всі зрозуміли. Вони вийшли з вежі, сяючи посмішками до самих кінчиків їх вушок.
- Книгу хоч знайшов? - Запитав Марк, підводячись у Сокана.
– Знайшов. Ось вона. – Простягнув товсту книгу у твердому плетінні маг воїнові. Той узяв книгу в руки і розкрив її. На її сторінках чорніли рядки прохань і заклинань, і надій різних людей, чаклунів, ельфів, магів, гномів і навіть драконів. Перегортаючи сторінки, Марк звернув увагу, що не було жодної сторінки, написаної однією рукою чи навіть однією мовою.
- Це дуже стара книга, і вона зберігає секрети дуже багатьох поколінь. – Промовила Ізабелла смутним голосом. - Її треба швидше повернути Мерліну. Він законний її хранитель.
- Так, все вірно. Наш шлях пройдений, і настав час повертатися. - Підтвердив Гарвард невисловлені наміри принцес.
Підібравши свої сумки та зброю, всі заспішили до зворотної дороги. Марк перевірив наявність скіпетру та інших цінностей, надбаних за час походу. Він збирався нагадати Сокану про оплату, але потім передумав. Адже ще треба було повернутися назад. Гарвард із любов'ю протер свій тесак і закинувши його за спину, усміхнувся й бадьорим кроком покрокував. Слідом за ним заспішили Елла й Белла із чарівним циліндром у руках, навперебій розповідаючи Маркові й Гарварду історії свого народу. І тільки Сокан залишився стоять нерухомо, дивлячись на напівзруйновану вежу, яка стільки століть утримувала загублені душі біля себе. Нарешті вони знайшли спокій. А виходить, він і його друзі не просто знайшли чарівну книгу, а й повернули рівновагу сил у цей світ. Ізабелла обережно взялася за руку чарівника, червоніючи, і той ніжно стис її долоню своєю долонею. Так, рука за руку, і пішли вони в протилежний від поваленої вежі бік.
Через невеликий проміжок часу, коли вежа була готова од-од зникнути, Елла обернулася. Її прикладу прослідував і Гарвард. Обоє чітко побачили, як на стінах вежі з'явилося сяйво. У цьому сяйві ельфійка й гном пізнали вже баченого ними одного разу червоного дракона з різними очима, котрий цього разу боровся з демоном у оточенні синіх язиків полум'я.
- Це що, наслідки нервової перенапруги? - Ледве чутно вимовила Елла. - Тоді у багатті, і зараз теж.
- Думаю, що ні. Адже я теж бачу те, що й ти.
- Дракона, що б'ється з демоном?
- Так - Відповів їй Гарвард.
- Я такі малюнки бачила, коли ми були у вас у печерах. Я тоді довго розглядала їх, але таких очей не бачила в жодного дракона. – Дивувалася молода ельфійка.
- Думаю, що зі зникненням магії Аракулума зникають і всі картини минулого, так чи інакше пов'язаного з ним.
- Напевно, це Пендрагона багато століть тому боролася у цих місцях? Як ти думаєш? От тільки чому в неї різні очі? У неї вони були сині.
- Ми або бачимо картину минулого, або майбутнього. І, повір мені, принцеса, раз ми це бачимо, значить все повинно з'ясуватися. У свій час.
- Повністю згодна з тобою, Гарвард. - Елла подивилася на замисленого гнома. - Пішли, наші вже зникли за холмом. І підскакуючи побігла наздоганяти своїх сестер, які, за своїм звичаєм, знову над чимось реготали.
Через деякий час, Сокан повернув книгу Мерліну і із завидним завзяттям взявся за навчання магічному мистецтву. Він дав собі слово досягти висот свого вчителя, а якщо вийде, то й перевершити його. Адже Мерлін любив говорити: «Вчитель завжди поганий, якщо не навчив учня переважати його». І молодий маг намагався, намагався і намагався. Але при цьому смуток роз'їдав його з кожним днем все сильніше і сильніше. І це не вкрилося від допитливих очей великого чарівника. Одного разу він сказав своєму учню:
- Знаєш, Сокане, ти досить добре створюєш рослинну, тваринну та людську магію. Тепер тобі необхідно придбати нові знання.
- Так, учителю. Я готовий вчитися стільки, скільки потрібно. - Із сумом у голосі відповів йому Сокан.
– Я знаю це. Ти старанний учень. І тому я відішлю тебе дуже далеко для того, щоб ти придбав нову ступень могутності.
- Так, учителю. Коли й куди треба відправлятися? - Все також без ентузіазму запитав молодий чарівник.
- Вирушиш ти негайно. Збирай речі. - Сокан покірно кивнув головою.
Коли все було готове, старий чарівник поплескав по плечі Сокана, благословивши та виставивши за двері. Той постояв кілька секунд і обернувся:
- Вчителю, Ви не сказали, куди мені йти?
- Ну, нарешті, ти запитав! До ельфів, мій дорогий, до ельфів!
- До ельфів? – Стрепенувся хлопець, і його очі засяяли.
- Ну, звісно, до них! Хто ще може навчити вищу магію, як не ельфі! Сокан кинувся до вчителя і, що було сил, обійняв його:
- Спасибі, учителю! Спасибі! Про більше я й мріяти не смів!
- Легше, хлопче, легше. З твоїм чарівництвом, очевидно, зростає твоя фізична сила. Тобі вже не тринадцять! – Засміявся Мерлін. – І ще. Я тобі попутника підшукав, щоб не нудно було в дорозі.
- Це ще якого такого попутника? - Зовсім здивувався молодий маг.
– Мене! - Почув Сокан до болю знайомий голос. На порозі стояла Ізабелла.
- І мене! – З-за голови єльфійської принцеси з’явилася голова велетня, який широко посміхався.

Кінець