Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- Вибачте, з вами все гаразд? - Запитала юна особа, дедалі ретельніше вдивляючись в обличчя Лукасу.

- Мені… потрібно додому… - Тільки й зміг вимовити чоловік, сунувши в руки офіціантки всі гроші, які в нього були, і одразу пішов. Дівчина здивовано подивилася спочатку йому в слід, потім на свої руки і тихо промовила:

- Але ж тут ... занадто багато ...

Лукас увірвався в свою квартиру, різко зачинивши двері і притиснувши їх руками. Так він простояв кілька секунд. Потім розвернувся і повільно сповз по полотну дверей на підлогу. Його обличчя зблідло, і все навколо ніби померкло. Усередині митця закипав гнів. Несподівано для себе він скочив на ноги, зірвав з себе пальто та шарф. Схопив вазу, яка стояла у коридорі, та одразу ж розбив її.

Лукас Реджінальд, завжди стриманий у поведінці та скупий на емоції, зараз розбивав і ламав усе, що попадало йому під руку. Мольберт розлетівся на друзки, щойно торкнувшись стіни, пензлі розсипалися віялом. І навіть фарби, завжди такі звабливі, розліталися від урагану почуттів на всі боки, забарвлюючи майстерню в різні кольори і перетворюючи стіни в справжнє поле чудес. Чоловік голосно скрикнув і сів прямо посеред майстерні, хапаючись за своє волосся тонкими пальцями і розгойдуючись зі сторони в сторону. Раптом він почав плакати. Його тіло тремтіло, а голова, обвита руками, згиналася все нижче і нижче до підлоги.

Минуло кілька годин, перш ніж Лукас знову підвівся на ноги. Він, хитаючись, дійшов до кухні, схопив пляшку віскі, що стояла на столі, і повернувся до себе в кімнату. Акуратно сів на ліжко. В очах все звивалося, як величезна змія, і зрештою почорніло.

Але тут, вдалині, засяяло світло. Художник простягнув до нього руку і світло вмить оточило його з усіх боків. Він опинився у незнайомому для нього місті. Його оточували старовинні будинки з дев'ятнадцятого століття з високими димарями, з яких то тут, то там здіймався різнобарвний димок. Люди, які снували вулицею, були одягнені дуже різноманітно. Хтось у шкуру невідомого звіра, хтось у сучасну футболку, спортивні штани та кросівки якоїсь популярної фірми. Дехто красувався у старовинному піджаку та туфлях із пряжками. На цих ще були й перуки, які носили в середні віки.

Чоловік оглянув сам себе. На ньому був довгий шкіряний плащ блакитного кольору, чорні штани та блискучі чорні туфлі. Обидві кишені плаща були роздуті до неймовірних розмірів і сильно відтягували нижній край. У правій кишені опинилися різні пензлики, а в лівій лежали маленькі тюбики з фарбою. Художник злякано обмацав своє обличчя і став очима шукати якесь дзеркало поблизу. Помітивши вітрину в одному магазині, чоловік кинувся туди. У відбитку тонкого скла було його рідне обличчя, рідні блакитні очі і вогняне волосся, яке в цей самий час стояло дибки, як пір'я у курки.

- Куди ж я… потрапив… – прошепотів художник, продовжуючи триматися за власні щоки. Він зупинив чоловіка, який проходив поруч, схопивши того за грудки.

– Де… де я? Куди я потрапив? Хто я? – Закричав художник, знервовано трясучи у руках бородатого перехожого.

- Ви в Мі́ґедвуді, місті ліліпутів, що на півночі від чертогів темного королівства! – Злякано промовив перехожий.

- Місто ліліпутів?.. Не забивай мені баки! - Закричав Лукас.

- Клянусь Богом! - Перехожий приголомшено дивився на рудоволосого чоловіка, який тримав його.

Художник уважно подивився на всі боки, але не побачив жодного ліліпута. Тоді він випустив із рук перехожого, який, скориставшись можливістю, швидко пішов геть. Лукас глянув собі під ноги і подумав: «Я мушу вибратися з цього дивного місця… Ось піду з міста і відразу прокинуся!» Чоловік рознервувався, коли спробував визначити потрібний напрям. В нього нічого не виходило. Він хитався  вулицею із боку в бік, приєднуючись то одних людей, то потім до інших, які йшли у протилежному напрямку. Згодом Лукас геть виснажився і знову схопив перехожого, цього разу в довгому червоному плащі.

- Як мені вибратися з міста? - Зло промовив художник, міцно тримаючись за комір червоного плаща.

- Цією вулицею до самого низу, і потрапите до міських воріт. – Містянин хоча і трясся від страху, але зміг вказати напрямок.

- Дякую. – Відповів Лукас, спробувавши натягнути на себе посмішку. Він відпустив перехожого і швидко рушив у вказаному напрямку.

- Тільки будьте обережні! За містом живе дівчина-велетень! – Прокричав перехожий йому у слід.

- І без тебе розберусь! - Огризнувся художник, крокуючи бруківкою.

Лукас, як і було зазначено, спустився до самого низу вулиці і опинився біля міської брами. Ця сама брама виглядала, як два величезні тотеми, схожі на ті, які свого часу робили індіанці чи ацтеки. Вони були з'єднані мотузкою, на якій висіли різнокольорові ліхтарики. Чоловік здивовано оглянув обидва тотеми, а потім, струснувши добряче закипілу голову, переступив через кордон міста. Його миттєво пронизало холодом, від чого по тілу пробігли мурашки. Одразу за містом був ліс. Осінній рудий ліс, крізь який тяглася далеко вниз дорога. Художник підтягнув брюки, що сповзали, зав'язав плащ і став спускатися з пагорба, стукаючи підборами своїх туфель по прокладеній бруківці і невдоволено пирхаючи.

Незабаром Лукас побачив попереду білу церкву з золотими куполами і величезним дерев'яним хрестом, який стояв біля її входу. Поряд із будівлею паслися чорно-білі корови. У кожної корівки на шиї брязкотів дзвіночок. Передзвін цих дзвіночків створював знайому художнику мелодію, схожу на один із творів Баха. Чоловік підійшов ближче до церкви і помітив крихітне дівчисько, яке стояло до нього спиною. Волосся малечі було каштановим і діставало до самої землі. Одягнена вона була в стару страшну сукню, зав'язану на талії мотузкою. У правій руці малеча тримала палицю пастуха, а в лівій перебирала дерев'яні чотки.