Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

Він вийшов на велике перехрестя в той момент, коли на світлофорі загорілося червоне світло. Зупинився і солодко позіхнув, прикриваючи рота рукою. Тут праворуч від нього з'явилася гарна жінка. Чорне пальто на ній було широко розкрите і в очі впадало зухвале червоне плаття під ним. Особливого шарму надавав крислатий чорний капелюх. 

«Яка чарівна особа! І цей яскравий відтінок її сукні!» - Подумав художник, не відриваючи погляд від незнайомки. Жінка обернулася і з її вуст знову пролунав дивний низький голос:

- Ти сліпий, як кріт! І мізерний, як дворовий пес, якщо не помічаєш очевидного!

Чоловік від переляку відскочив від панночки, зойкнувши, як малолітнє дівчисько. Жінку спочатку здивувала подібна реакція. Але потім, прикривши рота рукою, вона тихо засміялася. І цей сміх, що дивно, виявився дуже приємним і завзятим, зовсім не відповідним тембру голосу, який щойно чув Лукас. Це спантеличило його. Він струснув головою, ніби скидаючи з себе ману.

На світлофорі спалахнув зелений. Красуня поправила сумочку на плечі і почала переходити дорогу, посміюючись і цокаючи своїми підборами. Художник продовжував спостерігати за жінкою. Якоїсь миті він розправив плечі і весь його образ пронизала пихатість. Зробивши крок, Лукас насупив брови. Це зіграло з ним злий жарт. Чоловік миттю помітив осудливі погляди перехожих і подумав: «Чому вони дивляться на мене з такою ворожістю?»  На короткий час він відчув себе одним із тих, над ким сам потішався. Усередині зародилося неприємне почуття, яке викликало у Лукаса Реджінальда страх. Страх бути невизнаним. Він одразу ж підняв гордовито свій ніс вгору і одягнув на обличчя легку усмішку. Погляди людей змінилися. Дівчата зітхали, дивлячись на гарного чоловіка закоханими очима, жінки сором'язливо відверталися, а чоловіки стали пародіювати його ходу. "Ось так, саме так ви повинні дивитися на мене!" – Подумав художник, почав пишатись собою.

- Ти робиш із себе казна-що перед тінями, не розуміючи, що все, що ти бачиш перед собою, створена тобою ж копія реальності!

- Та, скільки ж ти будеш мені набридати! – Прокричав митець, різко повернувшись.

За його спиною стояв маленький хлопчик, тримаючи в руках фруктове морозиво. Дитина зляканими до глибини душі очима глянула на насупленого чоловіка. Очі Лукаса збільшилися.

- Що ти щойно промовив? – Крикнув зі злобою він.

- Прокинься, поки ти не забув, як прокидатися! – Промовив знову дивний низький голос. Художник дивився на дитину впритул, але вона навіть не відкрила рота. Тоді Лукас зірвався з місця. Він біг і біг так далеко і так швидко, як тільки дозволяли йому ноги.

Я тебе не чую! Тебе немає! Це лише моя фантазія! Вона просто вирішила з мене пожартувати, тільки і всього!» - Заспокоював він сам себе.

В кінці вулиці, де починалася набережна, художник зупинився, нахилившись вперед.

– Це просто… моя фантазія… – прошепотів чоловік та випростав спину.

Він підняв очі і побачив блискучу воду, в якій відбивалися промені осіннього сонця. Широкою річкою плавали вітрильники з білими вітрилами, залишаючи за собою зникаючі сліди. Лукас підійшов до краю набережної, вдивляючись у будинки по той бік річки.

«Ось так… заспокойся… все добре…» Художник глибоко зітхнув, щоб заспокоїти серце, що біснувалося. Він встав навшпиньки і відразу опустився, повернувши усмішку на своє обличчя.

Чоловік неквапом пішов уздовж набережної, спустився сходами до самої води, продовжуючи свою невелику подорож. Потім він пішов до улюбленого кафе, де зайняв столик біля самої кромки води та замовив гарячий еспресо із кремовим круассаном. Коли принесли замовлення, він став із задоволенням поглинати їжу, що стояла перед ним. Чоловік заплющив очі, закинувши ногу на ногу і піднявши голову до самого неба. Легкий вітер розчісував його вогняне волосся, а сонце дарувало заспокоєння душі.

- Гадаєш, гірка кава з солодощами допоможуть тобі позбутися мене? – Почув художник голос біля вуха.

Чоловік опустив голову і побачив навпроти себе свою копію. Та тільки вона була вся в чорному. Волосся біле, як сніг, а очі червоні, наче у вампіра. Лукас застиг, як бовван, спостерігаючи за двійником, який був наче зітканий із диму. Копія схопила переляканого художника за руку, наблизившись мало не впритул.

- Ти потопаєш, мій друже. Ти вже по шию у темряві! - Єхидно посміхнувшись, заговорило темне створіння.

- Замовкни! – Прошипів художник зі злобою. – Я прожив тридцять років без тебе і ще прожити зможу! Геть з очей моїх! – Він спробував вирвати свою руку з міцної хватки близнюка.

Створіння тільки дужче схопилося за його зап'ястя.

- Так, ці тридцять років і справді були прекрасними, але це все брехня! Ілюзія, за допомогою якої ти відгородився від зовнішнього світу! Ти не чуєш, не бачиш і не хочеш визнавати своїх помилок! Ти продовжуєш тікати, додаючи  собі все більше і більше вантажу! Ти просто уникаєш всього того кошмару, який коїться за твоєю спиною… з твоєї вини! – Прокричав близнюк.

Художник нарешті вирвав руку з долоні копії, скочивши з-за свого столу. Відвідувачі, які сиділи поряд, запитливо глянули на чоловіка.

- Ем ... пробачте! Вибачте! – Від несподіванки Лукас вперше в житті вибачився. Він знову злякався і смикнувся, коли, повернувшись, побачив невеликого зросту офіціантку. Дівчина дивилася просто у вічі художнику.