Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

- І які ж ти помилки згадав? Невже, такі дефектні моменти відкладаються в цій ідеально чистій голові? – В’їдливо промовила біловолоса копія художника.

- Та дама на перехресті в червоній витонченій сукні нагадала мені кохання всього мого життя, яке я зрадив заради написання картини, що тепер вісить у будинку одного багатого герцога Великобританії і покривається пилом. – Тихо сказав Лукас. - Тоді я отримував турботу та ласку, ніжність та підтримку, але відмахувався від цього, вважаючи такі почуття проявами слабкості. А якщо так, то слабкий може і почекати, поки я захочу наблизитися. Я вважав, що всі повинні бажати мене завжди, і незважаючи на мою грубість, чекати мене через рік, через століття.

Офіціантка нагадала мені про мою жадібність. Її байдужі очі показали мені всю порожнечу та нікчемність моєї душі. Усвідомлення цього налякало мене настільки, що я віддав їй усі гроші, намагаючись відкупитись від цього жаху!

Ліліпути були людьми, яких я принижував і заганяв у таке жахливо місце, звідки вони не могли знайти виходу. Їх було так багато! І всі вони канули у морок! Через мене!!! - Лукас постукав по своїх грудях пальцями.

- А та мала… була моєю темрявою, яку я так ігнорував. Вона була моїми проявами жадібності, ненависті та зарозумілості, які я вважав правильними… Мені треба було вже дуже давно повернутись до них обличчям, десь просто вибачиться за грубість, десь розплатитися з боргами, а десь стати на коліна та слізно просити вибачення ... - Художник підняв голову на двійника.

По його блідих щоках текли сльози, а руки тремтіли, як листя на деревах у вітряний день.

– Я більше не можу так жити… – Чоловік схопився за своє серце. – На мої виставки вже майже ніхто не приходить… Мої картини тьмяніють… А важливі мені люди зникають щодня безвісти! Я… мушу все виправити! Інакше… я сам скоро почорнію і зникну з цього світу…

Двійник усміхнувся і грюкнув себе по коліну долонею.

- Ну… щоб розвалити створені тобою стіни, тобі й справді доведеться попітніти. Скинути з себе накладені тобою маски, зламати себе і змусити стати навколішки перед усіма тими, кого ти коли-небудь образив, зрадив і продав, заради досягнення своїх цілей. Ти готовий змінити своє життя і нарешті прокинутися?

- Так… - відповів художник, посміхнувшись до свого двійника.

- Хай щастить ! – Прошепотів двійник і клацнув пальцями.

Лукас Реджінальд розплющив очі. Він повільно сів на ліжко і знову глянув на свою майстерню. Вона була чиста, різнокольорові плями не розфарбовували  її мармурові стіни. Полотно теж було чисте і ціле. У вікна світило яскраве осіннє сонце.

         «Так то був сон…» - подумав художник, посміхнувшись. Чоловік підскочив із ліжка, накинув на оголене тіло свій улюблений халат. Пробігши босоніж по підлозі, він дістався телефону в коридорі. Схопивши його з тумбочки, він набрав номер.

- Привіт!.. Я тут подумав… і хочу тобі щось сказати… Я розумію, що вчинив неправильно і ти маєш право не відповідати мені… Я лише хочу вибачитися… Пробач мені… Давай вип'ємо по чашці Еспресо на набережній сьогодні о дев'ятій?.. Якщо ти не проти. О, чудово, дякую!.. Що зі мною сталося? Ха-ха… просто я вирішив перестати бігати від своїх проблем і нарешті зустрітися з ними, понести за них відповідальність, так би мовити… Адже навіть темна фарба може прикрасити моє полотно новими відтінками та принести мені незабутні емоції… і це правильно… А, вибач, несу художню нісенітницю! До зустрічі на набережній!