Вікторія Рудь - Кольорова Сага, Вікторія Рудь

Розділ 2. Несподівана зустріч

   Настя пройшла непомітно по коридору до комірчини, тихо зайшла в темне приміщення і зачинила двері на замок. Вона заздалегідь прихопила ліхтарик, та навмисне не вмикала світло, щоб не привертати увагу. За шафою знаходилися потаємні двері, про які знали лише декілька людей, що працювали у Майстерні Митця. Точніше, шафа – це і були двері. Настя відчинила шафу, прибрала книги з середньої полиці і набрала код на замку. Шафа посунулася. Вона зайшла в іншу кімнату, шафа зачинилася і автоматично ввімкнулося світло. Це була Кімната Непередбачуваних Ситуацій. На стіні висів величезний скляний білий мольберт, а посеред кімнати стояв прозорий стіл із стільцем і великою кулею по-центру, навколо якої знаходилися різнокольорові фарби і пензлі. Настя торкнулась до кулі. Вона засвітилася разом з мольбертом – система ввімкнулася. До стільця почали стікатися фарби, доки там не з'явилася симпатична дівчина, дуже схожа на Настю. Вона була одягнена в сріблястий  костюм, який щільно облягав її струнку фігуру, а на голові стирчала велика кількість антенок.

    – Доброго дня, Анастасія Ігорівна! Яка інформація Вас цікавить?

    – Доброго дня, ВІККІ. Мені потрібно з'ясувати місцезнаходження Митця, – над створенням цієї чудо-машини працював її коханий. І саме він дав їй таке ім'я – Всезнаючий Інтерактивний Кольоровий Комп’ютерний Інтелект. 

    – Коли Ви бачили Митця останній раз? – запитала ВІККІ.

    – Три дні тому, – зітхнула Настя.

    – Сталося щось погане? – поцікавилася її копія.

    – Саме це я й хочу з'ясувати, – відповіла справжня дівчина. 

    ВІККІ почала збирати і аналізувати інформацію, користуючись екраном, влаштованим у стіл. Антенки на її голові нагадували веселку.  Куля переформувалася на багатогранний кристал з великою кількістю щупалець, які брали пензлі і з неймовірною швидкістю торкалися ними до мольберту, де з'являлися різні об'ємні зображення: кімнат Майстерні Митця, різних куточків Кольорової Країни та прикордонної зони... Ось Митець в кабінеті з Гамадрилом, потім його ведуть по коридору до ліфта, ліфт спускається на мінус другий поверх. Потім знову  довгий коридор і Митця зачиняють в кімнаті в самому кінці коридору.

    – Це кімната поряд  з Архівним Сховищем, – здогадалася Настя. Їй доводилося кілька разів туди спускатися за якимись документами, – ВІККІ, тут є інший вихід?

   – Так. В протилежному кінці кімнати є люстерко-двері. Візьміть один пензлик і намалюйте герб Кольорової Країни. Двері відчиняться, – одне щупальце потяглося до Насті і віддало їй пензля.

    – Дякую, ВІККІ. Ти – найкраща.

    – Дякую, Анастасія Ігорівна. Я можу Вам ще чимось допомогти? – поцікавилася ВІККІ.

    Настя хотіла дізнатися, де знаходиться її коханий. То ж трохи поміркувала і відповіла:

    – Так, але зараз на це немає часу. До зустрічі, ВІККІ!

    – До зустрічі! Привітайте від мого імені Андрія Валерійовича.

    Машина, згорнулася у кулю, і повернула  копію Насті у фарби. Після цього система вимкнулась.

   – Я й сама не проти з ним привітатися! – буркнула Настя, пройшла до люстерка і  намалювала чотирилисник. Потім обережно спустилася по металевих східцях на два поверхи нижче. Тут знову були такі ж самі двері-люстерко. Настя знову намалювала герб. Двері відчинилися. Вона зайшла в темну кімнату, підсвітила ліхтариком і почала навшпиньках прокрадатися вздовж стелажів з книгами. По їх кількості Настя зрозуміла, що це – Архівне Сховище. Раптом дівчина потрапила в чиїсь обійми. Ледве не закричала від несподіванки і випустила пензля на підлогу. Це був Андрій.  Вони обоє так зраділи зустрічі, що хвилин п'ять мовчки обіймалися і цілувалися. Нарешті Настя запитала:

   – Як ти сюди потрапив?

  – Втік по дорозі у в'язницю. Вибач, подзвонити не міг, айфон відібрали, – Андрій говорив дуже швидко, в його голосі відчувалася стурбованість і втома, – Мені потрібна ВІККІ. Надіюся, вона допоможе знайти Митця.

  – Вона вже допомогла, – похвалилася Настя. – Митець  у суміжній кімнаті. От тільки як туди потрапити? Зі Сховища в кімнату виходу немає, а в коридорі напевно охорона.

   – Так. Здоровенний Цербер.

   – Як ти вдало знаходиш порівняння! – захоплено сказала Настя.

   – Це не порівняння. Там насправді величезна трьохголова голодна істота, схожа на пса.

  – О, пробач, я подумала, що ти пожартував, – Настя зраділа, що у Сховищі темно і Андрій не помітив, як на її щоках з'явився рум'янець. Та ось їй в голову прийшла ідея, – Якщо він голодний, то треба його нагодувати.

  – Слушна думка. От тільки чим? В тебе є бутерброд в кишені чи шматок ковбаси? – скептично запитав Андрій, – Тій потворі і цілого кабанчика не вистачить, щоб наїстися!

  – У мене ж є пензлик! Можемо намалювати, що хочемо! – дівчина сіла навшпиньки і почала обмацувати підлогу, – Ой! Він засох...

    – Не страшно. Ходімо. Десь має бути вхід до Сховища з фарбами, – заспокоїв кохану Андрій. Однією рукою він тримав ліхтарика, а іншою – руку дівчини. Пробираючись поміж стелажами з книгами, хлопець розповідав: – Тут знаходяться дуже важливі документи. Вся історія Кольорової Країни, яку вдалося вберегти від нескінченних зазіхань дракон'єрів. Не можна допустити, щоб ці книги потрапили в лапи Двоголового Дракона. Він дуже мріє їх отримати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍