Камі Гарсія - Чарівні створіння

У містечку Гатлін ніколи нічого не відбувається. Принаймні в цьому переконаний Ітан Вейт, який прожив тут усе життя. От тільки певність його скоро похитнеться: у школі з’явилася новенька. Ліна не схожа на своїх однолітків: вона походить з родини чародіїв і володіє даром, який водночас є і її силою, і прокляттям. Коли дівчина переїжджає до Гатліна й знайомиться з Ітаном, двоє усвідомлюють, що їх пов’язує якась дивна таємниця…

Камі Ґарсія, Маргарет Штоль

Чарівні створіння

Ніку і Стеллі, Еммі, Мей і Кейт, а ще всім чародіям по всіх світах. Нас більше, ніж ви собі уявляєте.

Темрява не здолає темряву — тільки світло на це здатне. Ненависть не здолає ненависть — тільки любов на це здатна.

Мартін Лютер Кінг

Спочатку

Богом забуте місто

Батько каже, що у нашому містечку є тільки два типи людей: дурні та приречені. Одним на роду написано доживати тут віка, а другим бракує клепки, аби звідси забратися. Всі решта потроху змотують вудки. Ким він вважає себе — не відомо, але я й не наважуюся запитати. Батько в мене письменник, наша родина живе у місті Гатлін у Південній Кароліні з часів діда-прадіда, а точніше — пра-пра-прапрадіда Елліса Вейта. З нього почався увесь Вейтівський рід, а сам прадід загинув по той бік ріки Санті під час Громадянської війни.

От тільки Громадянською її тут ніхто не називає. Всі, кому немає шістдесятьох, кличуть її «війною між штатами», а кому вже є двічі по тридцять — не інакше як «агресією Півночі». Мовляв, Північ втягнула Південь у війну через браковану партію бавовни. І тільки ми, Вейти, єдині на весь Гатлін, називаємо цю війну Громадянською. А це ще одна причина, чому мені так хочеться звідси чкурнути.

Гатлін не схожий на маленькі містечка, як їх показують по телевізору. Ну хіба що у фільмах, яким уже років п’ятдесят. Ми задалеко від Чарльстона, а тому в нас немає ні «Макдональдза», ні бодай кльового кафе. У нас є тільки забігайлівка «Мороз»: колись тут було «Морозиво», але на вивіску новий власник пожалів грошей, тож просто зняв кілька літер зі старої. У бібліотеках досі не бачили комп’ютера, у школах — білої дошки з маркером, а купатися всі ходять на озеро Молтрі — таке тепленьке, де цвіте вода й водиться різна живність. У місцевий кінотеатр нові фільми привозять тоді, коли їх уже випустили на DVD, але й за тим треба їхати аж у Самервіль (кінотеатр там поряд із коледжем). Усі крамниці розташовані на центральній вулиці Мейн-стріт, нормальні будинки — біля річки, а всі решта живуть на південь від Дев’ятого шосе, де тротуар перетворився на шутер, яким неможливо йти, але класно жбурляти в роздратованих опосумів, найзліших створінь на всій землі. Погодьтеся, такого вам у кіно не покажуть.

У Гатліні немає нічого особливого. Гатлін він та й Гатлін. На ґанки цього міста виходять люди і вдивляються у задушливу спеку, хоча який у тому резон? Тут щодень, як учора. Завтра — мій перший день у десятому класі старшої школи ім. Мура Джексона,[1] і я точно знаю, яким він буде: де я сидітиму, з ким говоритиму, які будуть жарти, які дівчата, хто де припаркує авто.

В околицях Гатліна не буває змін. Ми просто Богом забуте місто.

Принаймні саме так я думав увечері тридцять першого серпня, коли дочитав пошарпану книжку Курта Воннегута «Бійня № 5», вимкнув айпод і загасив світло.

Як я помилявся!

У містечку було прокляття.

Була дівчина.

І наостанок — могила.

А я про це навіть не підозрював.

2. IX

Сон

Падаю.

Лечу, перекидаючись у повітрі.

«Ітане!»

Вона кличе мене, і ледь зачувши її голос, моє серце прискорює стукіт.

«Допоможи!»

Вона теж падала. Я тягнув руку, аби її упіймати, а натомість ловив повітря. Під ногами не було землі, а пальці чіплялися за баговиння. Наші руки на мить торкнулися — і я побачив у темряві відблиски двох зелених іскор.

Але вона вислизнула з моїх пальців. Я відчув порожнечу.

Лимон із розмарином. Уже тоді я знав її запах.

Та не міг її упіймати.

І жити без неї теж.

* * *

Я схопився у ліжку, задихаючись від браку повітря.

— Ітане Вейт! Ану вставай! Не вистачало запізнитися до школи першого ж дня! — гукала Амма знизу.

Я вдивлявся у пляму світла, що розсіювалася в темряві. Чув приглушений стукіт краплин у старі віконниці нашого будинку. Мабуть, дощ. Мабуть, ранок. Мабуть, я у своєму ліжку.

В кімнаті було вогко і тепло. Хто відчинив вікно?

У голові пульсувало. Я знову плюхнувся на подушку, відчуваючи, що сновидіння потроху стирається з пам’яті, як і завжди. Все гаразд. Я ж у себе в кімнаті, в нашому старому будинку, на тому самому рипучому ліжку з червоного дерева, що служить Бейтам уже шість поколінь поспіль. І ніхто з них не провалювався у чорні діри, ніхто у снах не місив багнюку, та й узагалі все у них було як завжди.

Я втупився у блакитну потиньковану стелю, що її небесно-синій колір мав відганяти бджіл-теслів — ну не на небі ж їм ліпити свої гнізда. Що зі мною не так?

Незрозумілий сон переслідував мене вже кілька місяців, і хоча я пригадував з нього лише деякі моменти, оцей епізод був завжди: падає дівчина, падаю я. Я маю втримати її, але не можу, а як відпущу, то трапиться щось жахливе. Але в тому й річ, що я не можу її відпустити, не можу втратити, так ніби я закоханий у неї, хоча насправді зовсім її не знаю. Кохання до першого погляду, чи як іще його назвати.

От маячня… це ж просто сон. Я ж навіть не бачив її обличчя! Вже кілька місяців мені сниться одне й те саме, а я навіть не пригадую лиця дівчини. Знаю лише: щоразу, як випускаю її з рук, в нутрі щось обривається, так ніби я чимдуж лечу з американських гірок і опиняюсь у самому низу закрученої Дуги.

Метелики в животі — таке собі недолуге порівняння. Радше ціла купа величезних африканських бджіл-убивць.

Або я чогось не розумію, або мені просто треба в душ. На шиї ще звечора висіли навушники, і коли я поглянув на невимкнений айпод, то не впізнав назву пісні.

«Шістнадцять місяців».

Цікаво. Я натиснув на пуск і почув незвичну мелодію. Хто співав — не знаю, але слова були ніби знайомі.

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Страхів тут шістнадцять найбільших твоїх,

Тут сни, де вшістнадцяте смак моїх сліз,

І падаєш, падаєш, падаєш вниз…

Пісня була похмура, моторошна, ба навіть гіпнотична.

— Ітане Лоусон Вейт! — пролунав крізь музику голос Амми.

Я швидко вимкнув айпод, сів і почав розправляти простирадла. Здавалося, що постіль усипана піском, але