Олена Гриб - Справа орхідеї, Олена Гриб

3

 

Автомобіль зупинився у тіні високої липи – наполовину сухої, побитої блискавками багато років тому. Під нею був щільний шар листя й відмерлої трави, в якому виблискувало гостре скло. Пахло медом і розпаленою землею, навколо нечисленних живих гілок із квітами кружляли бджоли.

– Виходь. – Таксист хруснув плечима, рукави його піджака відірвалися ще більше. – Тобі ніхто не покаже цих людей, бо для закону вони ніщо.

На ватяних ногах Саєн виліз із таксі і здригнувся, коли чоловік в уніформі тицьнув йому в руки пошарпаний блокнот і огризок олівця.

– Запишеш! – гаркнув таксист і сплюнув на блискучі туфлі Саєна. – Таким, як ти, треба записувати, бо пам’ять у вас коротка і вибіркова. Рухайся ліворуч. Швидше! Бачиш свіжі могили?

Невисокі пагорбки висохлої глини. Прив’ялі квіти та дешеві блюдця для ритуальних дарів. Грубі кам’яні плити з неакуратними літерами. Сліди величезних черевиків із цвяхами у підошвах. Саєн опустив погляд і впізнав їхнього власника.

– Дивись сюди! – гаркнув той. – Не ухиляйся, я з тобою не жартую! Бачиш цю жінку?

– Милія Крейл, вісімнадцять років, – прошепотів Саєн, сподіваючись, що читає правильно. – І Олетта Крейл… – додав приголомшено, помітивши ім’я дитини, написане меншим шрифтом. – Дитя, що не побачило світ… Хто це?! Дочка і… Ні, дочка вдова. А це…

Таксист штовхнув його до наступної могили.

– Читай! Розуй нарешті очі, і читай!

– Люн Крейл, дев’ятнадцять років. – Саєн не розумів, чого від нього хочуть. – Помер того ж дня. Хто він? Син? Який стосунок він мав до справи орхідеї?

– Далі!

Ті ж відпечатані сліди, ті ж в’ялі квіти, ті ж блюдця з блакитною облямівкою… Але шрифт на камені глибший і рівний, ніби його вибив хтось уміліший, ніж на попередніх надгробках.

– Шаса Дарлон, двадцять два роки. – Незнайоме прізвище, але… – Це дочка? Померла тоді ж. Що з нею сталося?

– Це я маю розповідати?! – аж запінився таксист. – Чи писаки на кшталт тебе могли б трохи попрацювати і з’ясувати, перш ніж повторювати зручну брехню?! Іди, не зупиняйся! Ми тільки-но почали!

Розбите блюдце, мурашина доріжка, камінь зі склом…

– Розаль Крейл, п’ятдесят років. Крейл? Знову? Хто вона? Дружина? А, бачу, померла минулого року…

«Цей злочин настільки огидний, що ніхто із сім’ї не з’явився на судове засідання, хоча їм дозволили це як виняток», – згадав Саєн рядки зі своєї статті.

Він здогадався, що побачить далі.

Джана Крейл, сімдесят два роки. Ріос Крейл, сімдесят п’ять років. Того самого дня, той самий майстер, ті ж квіточки…

– Що з ними сталося?! Що?

– А ти як думаєш? Невже дата смерті тобі нічого не говорить?

«Ні. А має?!» – Саєн погано запам’ятовував числа, особливо під впливом страху. Він заніс їх у блокнот і дивився невідривно, намагаючись зіставити хоч із чимось, але в голові крутилася лише каша.

Середина весни… Грандіозна Всесвітня виставка, Королівські торги, повінь на півдні, замах на головного міністра…

– Орхідея! – Осяяння прийшло раптово. – Це тоді, коли вбили Пієра Морла? Той самий день? Ні… Я пам’ятаю… Інша дата… Це… За день до вбивства?! Коли Морл узяв орхідею?

– Вкрав! Якщо я зараз зламаю тобі шию, твої колеги напишуть «взяв життя без дозволу»? Взяв?! Іди далі. Йди! Туди, де граніт. Іди до багатих, для них смерть не робить винятку!

Саєн спіткнувся, впав навколішки. Рука потрапила в слід від черевика з цвяхами і на його тлі здалася зовсім маленькою, немов дитячою. Такою ж безглуздою, як її власник…

– Вставай і йди! Е, ні, стій. Сюди дивися!

Рівний майданчик, але з каменем. Румел Крейл. Чисто символічна плита. Страчених убивць не ховають на міському цвинтарі. Їхнє місце у спільній могилі, щоб сам час стер усі спогади про них.

– Бачиш? Бачиш? – Від таксиста палало жаром, запах поту шибав з кожним поривом вітру, і Саєна нудило чи то від сонця, чи від смороду, чи від побаченого. – Запам’ятай усе. Запиши… І йди далі, а то…

Сонце, мухи, майстерно зроблені пам’ятники, зів’ялі троянди. Саєн не розумів, куди його тягнуть. Він ледве переставляв ноги. Зосередився на тому, щоб дихати, і ледь не стукнувся чолом у чорну гранітну плиту з неясною фігурою дівчини.

– Ну?!

– Каміта Дано, вісімнадцять років. – Тут текст читався легко. – Те саме число. Та що тоді сталося?! Чому ні про кого з цих людей не згадувалося у справі орхідеї? Хто вони? Скажіть хоч щось!

– Це я журналіст? Я розповідаю людям правду? Мені платять за викриття?!

– Не знаю! Я нічого не знаю! Не знаю, хто ви! Не знаю, чого домагаєтесь! І хто десятий із вашого списку? Я?

– Десятий – я, – спокійно оголосив таксист. – Я мертвий зсередини, хоча це, звичайно, не рахується. Але той день – початок мого кінця, тож я теж у списку. І ти будеш, якщо не вибереш правильний бік.

– Хто ви?!

– У своїй писанині ти тричі згадував моє ім’я. Я міг би вбити тебе тільки за це, але живи, поки вистачить совісті. Я ж бо живу!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍