Fata Morgana - Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana

Частина 3. Бездарності не здаються!

Після того, як я забрала з-під своїх дверей тонку книжечку, ми проговорили з Гнатом цілісіньку ніч. Уривок до мого завтрашнього прослуховування теж обирали разом. Текст закарбувався у моїй пам’яті так швидко і легко, що тоді я остаточно впевнилася — найбільш драматичний та напружений монолог віщунки Кассандри стане моїм квитком до мрії. 

Гнат не спав разом зі мною, залюбки слухаючи спочатку мою вичитку, а потім і саме декламування, зауважуючи мої нечисленні помилки і добродушно підказуючи як виправити їх.

Потім, надто стомившись і нарешті загорнувши книгу із поемою, настала моя черга слухати його. Тепер Гнат зачитував мені свої вірші: вже готові і ще недописані. А один із них, як мені здалося, найгарніший, він закінчив під час нашої захопленої розмови, замовкнувши на кілька довгих хвилин, а потім прочитавши мені готову роботу.

— Так ти, виходить, поет? – з щирим захватом кажу я, більше стверджуючи, аніж питаючи.

— Ну... – протягнув Гнат і без натяку на ніяковість. – Так, є трішки.

Мимоволі сміюся, згадуючи слова Ірми про того потворного чоловіка зі шрамами.

— То, може, ти б відправляв свої вірші до журналів? Як той письменник чи поет, що теж у цьому будинку живе? Ірма, вона ж його знає, говорила, що він непогано заробляє на цьому. Світ просто зобов’язаний побачити твої вірші! 

Гнат несподівано надовго замовк. Та не встигла я злякатися, що сталося і чи не образила я його ненароком, він раптом теж починає стиха сміятися.

— Можливо, й спробую колись.

Ми сміялися разом та вели розмови на хвилюючі нас обох теми, новини мистецтва. А особливо багато говорили про театр, який Гнат безмежно поважав та любив. Він навіть мав мрію пов’язану з ним — написати колись поему, з якої зробили б справжню постанову. Він мріяв стати драматургом. І поділився цією мрією зі мною, тою, яку знав лиш кілька годин.

Так дивно. Я не бачила його очей, але я чула його думки.

І слухала його так, як тільки діти можуть слухати гарні казки. Слухала, сидячи уже на підлозі й спершись на стіну спиною. Обхопила руками коліна та, схиливши до них уже важку голову, слухала його гарний чоловічий голос, від якого всередині мене, здавалося, щось завмирало.

Вперше моє власне серце здалося мені полохливою пташиною, яка завмирала від звуку Гнатового голосу, а потім, послухавши трохи, починала підспівувати йому.

Краще прислухавшись до цього пташиного щебету, що стояв у самих вухах, я зненацька підхоплююся з місця. Та то ж не здається мені! 

“Це що, жайворон?” – проноситься у голові збентежена думка.

Підбігаю до вікна та розтягую фіранки, зазираючи на вулиці, що вже по ранковому почали сіріти. Київ прокидався. А я сама ще навіть не лягала.

— Світає, Гнате! Маю збиратись уже.

— Бажаю удачі. – це останнє, що чую від нього перед тим, як кинутися приводити себе до ладу.

Одягаюся як справжня міська дівчина, благо той одяг, що я забрала від матері, допоміг не виділятися серед столичних красунь. Розкуйовджену після безсонної ночі косу теж приводжу в порядок: зводжу на голові елегантну зачіску, зібравши біляве волосся шпильками. 

Востаннє кидаю палаючий погляд у невелике люстерко, що привезла з собою з дому, й роблю глибокий вдих. Нехай і вигляд я маю майже панський з гордо скинутою головою та швидкими очима, але всередині я сьогодні Кассандра, скривджена цілим світом за те, що несла в своїх устах лиш правду, в яку ніхто не вірив, віщунка, яка бачила майбутнє, але була не в змозі змінити його.

Схрещую пальці на вдачу та, повторюючи про себе свій монолог, біжу на прослуховування. Біжу назустріч мрії.

Біжу до мрії, а на подвір’ї знову стикаюся з нашим дивним сусідом. Він моторошно поглянув на мене з-під лоба, вкритого опіками, й мовчки кивнув, вітаючись. Певно, вже знає, що тепер я житиму тут якийсь час. Несміливо вітаюся з ним, знову дещо придушена його виглядом та виразом майже прозорих очей, та поспішаю далі.

Вже перед самим виступом моє серце зненацька перестає битися у звичайному ритмі і перелякано завмирає, мов зачувши що погане. Та я рішуче стаю перед представниками театру, у який стільки часу мріяла потрапити у ролі акторки, і світ навколо затихає, час зупиняється і будь-які відчуття зникають. 

Лишається тільки сцена, тільки публіка.

Лишається драматична тирада Кассандри, що говорить про “не судженого, але єдиного Долона”.

— ...Не вмів їх погляд мовити “кохаю”...

— Достатньо. – чую різкий холодний голос крізь свій власний і навіть не одразу замовкаю, приголомшена раптовим вигуком посеред мого монологу. На силу договорюю рядок тремтячими губами. А коли нарешті наді мною нависає тиша, то чується ще одне, вже з більш відвертими інтонаціями: – Можете бути вільні.

— Але чому?

Чоловік із модними тоді вусами підняв на мене байдужі сірі очі та сухо мовив:

— Профнепридатна.

Не пам’ятаю, як дійшла до будинку, в якому винаймала кімнату. Не пам’ятаю, як повернулася до свого приміщення бліда й абсолютно розбита. Не пам’ятаю навіть те, як сіла посеред кімнати прямо на підлозі й, стоячи на колінах, дивилася кудись за вікном, а в голові миготіла лиш одна думка.

Чому я вирішила, що мій талант вартий театрів столиці?

Не можу зрозуміти, чому я була впевнена, що мене одразу ж заберуть з руками й ногами, молячись на мою роками треновану та удосконалювану акторську майстерність. Чому переконала сама себе, що не встигну опинитися в Києві та відіграти свою першу виставу, як стану відомою талановитою майстринею мистецтва гри?

Безтямно дивлюся у вікно, аж доки не починає сіріти. Столицю вкривали перед нічні сутінки. І, здавалося, такі ж сутінки огортали мою душу.

Мимоволі вже думаю про те, що треба збирати речі та відправлятися на вокзал, дізнаватися який найближчий потяг до рідного містечка. Треба зібрати валізу, хоча... Вчора ввечері я й не встигла до пуття розібрати її.

Кидаю мимохідь безбарвний погляд на стіну та раптом загораюся надією на те, що моє горе зможе вислухати хтось. Стукаю кісточками тонких пальців по старій і злегка вже шарпаній стіні й кличу:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍