Fata Morgana - Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana

Що має зробити юна талановита дівчина, чиє серце повне мрій, а дух — наснаги здійснити їх? Звісно що, тікати подалі від матері з її немалим статком та набридливих женихів, яким той статок треба чи не більше, ніж самій Марічці. Що чекає на молоду акторку в Києві, місті, де може справдитись її головна мрія — стати справжньою акторкою у справжньому театрі? Її, безсумніву, спіткають труднощі. Але обов'язково знайдеться й той, хто підтримає її творчу душу. І цей хтось живе лише через якусь стіну від неї. І Марічка чутиме його голос. Голос за стіною.

Частина 1. Наші часи

Часом, стіна, що розділяє нас, це не суспільний стан чи різниця у кількості монет у наших кишенях. Ця стіна не з болю, стархів чи боязких надій. Часом, стіна — це просто стіна. Звичайна цегляна стіна, з-за якої ми чуємо голоси одне одного.

І наше головне завдання — знайти в собі сміливість відшукати двері.

 

По моїй старій квартирі в одній з сірих похмурих п’ятиповерхівок, які давно вже звикли звати “хрущовками”, носиться двоє дівчат. Ну, гаразд, не носиться, бо одна з них, та, що білява та з веселими блакитними очима, Марічка, онука моя, ще образиться на стару за таке слово. І дарма, що тільки думаю так, а не вголос на них прикрикую. 

Тож, по моїй квартирі линуть, мов дві лебідоньки, дівчата. Добули з моєї такої ж, як і я сама, старенької шифоньєрки книжки та, поклавши їх на голови, походжають кімнатою. Вони роблять обережні боязливі кроки, старанно намагаючись втримати на маківці поетичні збірки моїх улюблених авторів, та з усіх сил тримають спини рівно, а голови високо. А хитрі книжки так і летять на підлогу, глухо стукаючись об пістряві килими. “Сон літньої ночі” Шекспіра виявився чи не най підступнішим, падаючи частіше усіх інших книг, що дівчата відшукали серед моєї колекції.

Ой, знали б ви, мої Вільяме та Лесю, в яких цілях експлуатують ваші шедеври!

Сиджу на пошарпаній канапі, яку онуки щоразу звуть диваном, встеленій улюбленим коричневим покривалом з химерними білими візерунками й в’яжу, краєм ока спостерігаючи за дитячою грою та краєм вуха прислухаючись до розмови.

— Балерина завжди має тримати спину рівно. – поважно говорить Марічкина подруга. 

З усіх тих разів, коли онука приводила її сюди, я вже встигла зрозуміти, що Оксана (а саме так її звали) має на меті стати ніким іншим як примою національного академ театру Шевченка. До речі, підозрюю, саме його не легенького “Кобзаря” Оксана й натягла на свою чорняву, мов у циганки, голову.

— Думаєш акторка весь час горбиться? – не без обурення подала голос уже моя Марічка. – Та й вірші ми, актори, носимо не на, а в голові, щоб ти знала.

— То ти вже й акторка? – шкодливим тоном цікавиться майбутня балерина.

— А чому ні? – майнувши кіскою, питає Марічка та з затаєною гордістю киває у мій бік. – Я до бабусі у театральну студію уже ходила. І стану навіть ще кращою акторкою, ніж вона сама.

— Та балериною бути все ж краще! Вважай, те саме, що й твір театр. Теж сцена, теж публіка. Тільки ось ці довжелезні тексти вчити не треба.

Я вже було подумала, що ці дві панянки затіють сварку. 

Вони часто сперечаються на рахунок майбутнього вибору професій, бо ж моя талановита артистична ще з самого дитинства Марічка, яку навіть назвали на мою честь, завжди любила зарубіжну та українську літератури, читала змалку разом зі мною “Гамлета” та “Кассандру”, які я сама знала й напам’ять. А трохи вередлива, але не менш здібна та пластична Оксана, у якої, як я пам’ятаю, були проблеми з вивченням віршів у школі, не вважала театр гідною справою. Хоча її балет — теж театр, у якомусь сенсі.

Від чергової суперечки дівчата раптом відволіклися, коли Марічка приголомшено скрикнула й замахала у повітрі котроюсь із книг, які вони тепер тримали в руках.

— Бабусю! Бабусю! – загукала онучка, прискочивши до мене за два кроки. – А що це за дивна книга? Ми з тобою такої не читали. 

Сумно зітхаю, побачивши, що за книжечку поклала мені на коліна Марічка. В грудях щось закололо від давньої туги та невиплаканого горя. Проводжу сухою долонею по знайомих рядках, виведених від руки колись дуже давно. 

Притискаю давній подарунок до грудей, зовсім забувши про в’язання та навіть не помітивши, що кілька петель сповзли зі спиць. Ледве стримую набіглі з чогось сльози та повільно видихаю.

Як давно я не брала до рук цієї книги. Цієї маленької частинки найнеймовірнішої людини, яку я коли-небудь знала.

— Бабусю? – стурбовано кличе Марічка, сівши біля мене. 

Оксана примостилася прямо на підлозі та зі своїми звичними вимогливими інтонаціями прощебетала:

— Маріє Сергіївно, розкажіть, що це за книжка така!

— Так, бабусю, розкажіть, будь ласонька. – заскімлила в один голос з нею Марічка.

І я розповіла їм.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍