Fata Morgana - Голос за стіною. Записки з театру, Fata Morgana

Коли Ірма все ж пішла, я нишком роззирнулася кімнатою та заходилася діставати з дорожньої валізи найцінніше, що в мене було — збірки поем та п’єс. Шкода лише, що взяти із собою вдалося геть не все. І окрім Лесі Українки та ще кількох, у мене, вважай, нічого й не було.

Тож, настав час для моїх вечірніх, чи пак вже майже нічних підготувань до завтрашніх прослуховувань.

— ...Тільки я торкнути не посміла... – натхненно шепочу я рядки з улюбленої поеми. – ...А що ж мені бракує? О, Месіє, ти, може знаєш?!...

— Знаю, Міріам. – раптом відповідає хтось моїм словам згідно тексту з книжечки, якою я мимоволі розмахувала у повітрі. Та тієї ж миті вона впала на підлогу, а я, стоячи в одній сорочці, наполохано озирнулася своєю кімнатою.

— Хто це? – перелякано питаю.

— Хто я? – відгукується все той самий голос, зневажливо сміючись. – Я привид сього дому. Ірма ховає моє тіло у своїх кімнатах у шафі, і мій дух навіки прикутий до цього місця.

— Привид? Дух? – повторюю я, уже остаточно прийшовши до тями, та здогадуюся, що щось тут не так. Підозріло веселий голос у цього привида.

Прислухавшись до нього, розумію, що говорять десь із-за стіни. Притискаюся до неї вухом та, примруживши підозріло очі, питаю:

— Жартуєте, чи як? 

— Звісно, жартую. Я ваш сусід. Живу за наступними дверима. Вибачте, якщо налякав. – поспіхом додає “привид”. – Просто теж люблю “Одержиму”.

Присідаю на стілець, який стоїть саме під стіною, та напружую слух, з цікавістю прислухаючись до неочікуваного нічного співрозмовника. 

— Мабуть, це я маю вибачатися. – кажу, засоромившись. Намагаюся знайти поглядом годинник, аби дізнатися який нині час, але у моїй кімнаті він відсутній. Та все ж репетирую я вже давно. Гадаю, за північ перевалило точно. – Я, певне, завадила вашому сну? Не думала, що тут такі тонкі стіни й мене буде чутно сусідам.

Та сусід на мою щиру тираду лиш недбало й з ледь помітними веселощами відмовляє:

— Заради такого можна й не поспати трішки.

— Перепрошую ще раз. Просто у мене зовсім скоро прослуховування в театр.

— О. – відверто зацікавлюється такою новиною голос за стіною. – То спробуйте ще “Кассандру”. Теж Лесина.

Почувши це, натхненно підхоплююся на ноги, подумавши раптом, що дійсно: “Кассандра” з моїх вуст буде ще кращою, ніж “Одержима”. Але тієї ж миті знову опускаюся на низький стілець.

— У мене її немає. – трохи засмучено кажу я стіні. – Забула вдома. Може, я могла б позичити у вас?

— Ні!

Від такої різкої відповіді аж здригаюся мимоволі, але наступної миті чую вже значно тихше:

— Тобто... Так, звісно. Тільки я... хворію. Не хочу зашкодити вам. Лишу під вашими дверима, згода?

— Добре, дякую вам дуже. – від щирого серця дякую, радіючи, що, можливо, обзаведуся новим знайомим тут. Та й на театрі він, схоже, розуміється, якщо насмілився дати мені пораду... 

Так я й познайомилася з Гнатом. Моїм персональним привидом, як я стала жартома кликати його.