Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Та чи богами?

     Пані лисиці подумалося, що такий лад  встановився  якраз після поділу Неба та Землі, перш ніж перші боги спустилися на землю. Про цей край просто забули! Саме з цієї причини  Йомі-но Куні й досі  перебуває в незайманому спокої. За неї ніхто не брався, як ніхто й ніколи не зазирає в темний закуток своєї оселі, який суцільно заріс павутинням. Порядкуючи, його завжди залишають на потім, відчуваючи відразу, а згодом про нього знову забувають.

     Непоганий схов для безтілесних істот, не придатних ні до чого, окрім тинятися без діла! Як стара скриня, куди зсипають усякий мотлох, який вже ніколи не знадобиться, але якого шкода позбутися. Померлі перебувають тут у забутті. Вони скупчуються покоління за поколінням, адже небагатьом призначено піднестися на Рівнину Високого Неба і звідти научати живих нащадків.  Більшість  привидів опиняється тут, і, можливо, хтось із них ще пам’ятає своє ім’я…

     «Це зовсім не виключено, – припустила пані лисиця. – Можливо, ті, хто спустився сюди нещодавно…»

     Розмірковуючи так, вона, звичайно, мала на увазі когось певного, кого добре знала і тільки-но втратила... Пана Мамору. Він досяг темних земель набагато раніше за неї, і якщо вона спробує покликати його, може відгукнутися. Втім, вона не виключала й того, що її почує хтось інший. Хтось, з ким вона хотіла б уникнути зустрічі – наприклад, злі фурії Ідзанамі. Якщо те, що говорять про них – правда, вони можуть вештатися десь поблизу.

     Принаймні вибір у неї невеликий. Будучи сліпою і безпорадною, пані лисиця відчайдушно потребувала помічника. За таких обставин напевно слід ризикнути.

     Обміркувавши усе так прагматично  і тверезо, пані Акемі зупинилася, підвелася на ліктях і витягнула шию.

     – Пане Мамору! – гукнула вона.

     Мертва тиша не відгукнулася.

     «Яке тихе і скромне місце! Не видає себе жодним звуком! Абсолютно глухе...», – здивувалася жінка.

     – Пане Мамору!

     Знову без відповіді.

     – Пане Мамору!

     Що потрібно зробити, щоб привернути увагу заблудлої душі? Запросити її до розмови? Можливо, уявити померлу людину такою, якою вона була за життя?

     Обличчя пана Мамору було круглим, підборіддя – м’яким, очі – добрими. Коли він усміхався, на щоках западали ямочки. Винятково милий і ввічливий. Ось що запам’яталося пані Акемі. Більше, мабуть, нічого. Решту вона свідомо викинула з пам’яті, як непотрібне.

     А ще вона пам’ятала, що між ними була взаємність. Вони кохали один одного: він – її, а вона – його, – навхрест перекреслюючи весь світ. Мабуть, для візуалізації саме  це й мало значення. Всередині у неї панувала така зневіра, з якої для її задуму не було ніякої користі. Іноді їй навіть здавалося, що вона підійшла до межі життя, і з чистою совістю може полишити всі земні справи і залишитися в Йомі-но Куні назавжди, якщо зустріне тут свого втраченого коханого.

     Таким думкам пані лисиця чинила відчайдушний опір. Тому багато з того, що було між нею та паном Мамору, згадувати не хотіла. В особливо важкі хвилини почуття обов’язку перемагало, і вона щиро раділа власній  відповідальності. Проте внутрішня боротьба позбавляла її фізичної сили, наче та просочувалася у землю.

     Ослабнувши чи то від тривалої подорожі, чи то від переживань, пані Акемі опустила голову на пісок і торкнулася щокою прохолодного ґрунту. Ім’я пана Мамору так і залишилося у неї в роті невимовленим.

     П!

     П-п-п!

     П-п!

     Тихі, поодинокі оплески вібрували у повітрі. Вони повторювалися з різними інтервалами – зовсім не так, як зазвичай стріляє у застудженому вусі.

     П-п-п-п!

     П!

     Ні на що не схоже! Збита з пантелику, пані лисиця почала їх рахувати. Марно! У них не відстежувалося жодної послідовності, жодного сенсу.

     П-п!

     П-п-п!

     У цілковитій  тиші вони здавалися недоречними і підозрілими. Надто підозрілими, щоб їх можна було прийняти за добрий знак. Хоча в цьому дивному місці ніщо не відповідало очікуванням. Чи можливо, щоб душі спілкувалися між собою з допомогою таємничих оплесків, й їх комбінації мали якесь значення?

     Недоказовно. Чи можливо, щоб пан Мамору відгукнувся на її заклик і спробував зв’язатися ось таким чином?

     – Пане Мамору? – вже тихіше гукнула його кіцуне. – Це ви?

     Припущення могло виявитися правильним, оскільки це яма-бусі провів її у країну мертвих і міг чекати на її появу тут. Він не призначав їй певного місця зустрічі, але міг передбачити, де вона опиниться, зістрибнувши вниз.

     У душі пані лисиці спалахнула надія, і вона із задоволенням піддалася доброму передчуттю.

     – Це ви, пане Мамору?

     – Чудова річ – пам’ять. Чи не так, пані Акемі?

     Того, хто заговорив із нею, кіцуне не знала. І милому пану Мамору голос теж не належав.

     – З неї будь-що можна витягти. І витлумачити теж – як завгодно. Вражаюче!

     – Ви вважаєте? – пані Акемі сліпо повела очима, не знаючи кому адресувати питання.

     – Пам’ять – і є безсмертя душі. Ви хочете жити вічно?

     «Не за таких обставин», – негайно відгукнулася вона, але вголос не вимовила ні слова.

     Що станеться, якщо вона відповість незнайомцю саме так? Він заподіє їй смерть? Болісну, неминучу. Йомі-но Куні – обитель тіней, що колись були людьми, і демонів. Перші  не становлять небезпеки, але другі  таять у собі загрозу для всього живого. Можливо, з нею розмовляє чудовисько. Така відповідь здатна спровокувати його на вбивство.

     – Не за таких обставин! – голосно повторила істота.

     Пані Акемі обхопила руками голову, ніби це могло допомогти залишити її думки при собі і не видавати їх співрозмовнику.

     – Вся штука у тому, що людина безсмертна не тому, що її пам’ятають, а тому, що пам’ятає вона. Вважати інакше – типова помилка. З огляду на це, ви, шановна пані, зробили видатний вчинок, – похвалив її він.