Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Згадавши про це, нещасна ніжно погладила округлу посудину, запхану за пояс.

          Гюкі. Потворна русалка.

          Вона здатна була позбавити її залежності, якою пані лисиця обплутала себе, наче міцним павутинням. Залежності від самої себе. Хіба не сама вона щедро роздавала обіцянки, поступово стаючи заручницею обов’язку? Хіба не пообіцяла Аматерасу наглянути за дівчиськом?  А заразом дала слово кіцуне знайти спосіб відродити тіло пана Мамору до життя і віддати його в тимчасове користування юрею. Чому? Бо доля не дала їй змоги померти вчасно та витончено. І ось тепер обіцянки доведеться виконувати.

          Невдоволення собою заворушилося внизу живота і зацікавлено підняло голову. Про нього нарешті згадали!

          «Т-с-с!», – пані Акемі розсудливо приспала його пильну увагу. Зрадівши тому, з якою легкістю їй вдалося з ним упоратися, кіцуне розсміялася. Значить, горезвісна любов до себе все ще жива  в її серці. Вона не загинула і сміливо стала на її захист, коли це знадобилося. Дуже добре. Ще одна причина, через яку не варто так уже зневірятися.

          Проте сміх її ніде не наслідив. Він не розмножився і не повернувся луною, як буває у горах. Пані лисиця гарячково обмірковувала причини, через які він не залишив після себе сліду, але відповідь напрошувалася лише одна – тут не було ні стін, ні якихось інших перешкод, від яких він міг відштовхнутися і всолодити її слух, створюючи ілюзію чужої присутності.

          Безкрайність занурила пані Акемі у тяжку, безперервну мовчанку.

          Полишивши думки про обов’язок і смерть, вона стала думати про помсту. І відразу відчула приємний приплив сил.

          Ті, хто вбив пана Мамору, ще пошкодують про це. На перший погляд, садзае-оні невразливі. Але якщо розібратися, де, як не в землях мертвих, звідки  виповзли всі злі почвари, може знайтися спосіб відправити їх назад? А те, що пані лисиця  – сліпа, дрібниця. В Йомі-но Куні дивитися нема на що. Це темна країна, де панує вічна темрява. Май вона здорові очі – навряд чи вони стали б у пригоді. Краще вже покластися на гострий нюх і чуйний слух, що залишилися у спадок від пані лисиці.          Вони не підведуть.

          Ось тільки…

          Глибоко ж вона провалилася. І так довго падає.

          Вона напевно вже подолала більшу частину шляху.

          То скільки ж лишилося?

          Пані лисиця ледь уявляла, скільки часу минуло відтоді, як вона стрибнула в розкопаний Горо прохід. Часу тут не було. Все довкола здавалося однаковим, існувало лише відчуття польоту. Та вона неабияк зголодніла. Хоч щось, що постійно нагадувало про те, що вона ще жива. Душі померлих, які спускалися під землю, вочевидь, не відчували мук голоду. Довгий шлях був покликаний підготувати їх до подальшої долі – існування самотнього та мовчазного. Виробити звичку. Розмазати по вічності.

          Але пані лисиці це не стосувалося. На відміну від них вона жива і не повинна звикати до безмовності, що панує всюди. Тому вона вирішила наповнити тутешню широчінь хоча б звуком.

          І закричала.

          Зойк вирвався з її горла – гучний і пронизливий – і тої ж миті пропав. Він не став ширитися, просто зник, щойно вибрався назовні. Вона кричала ще й ще, але насолодитися криком не могла з тієї ж причини, що й сльозами – вони просто губилися у  порожнечі. Відчуття незвичайне та малоприємне.

          Ще вона відчула, що не може цілком насолодитися польотом, якщо він триває так довго. Хоч ще недавно  сама ідеалізувала його  і заздрила птахам. Що триває надто довго, зрештою ризикує втратити свою привабливість. Нині пані лисиця все віддала б, щоб її бажання здійснилося, і вона знову торкнулася ногами твердої поверхні.

          У-у-ух!

           Земля з’явилася негайно, та так раптово, що від удару об довгоочікувану твердь із лисиці мало не вийшов дух. Рот її відкрився, і вона видала протяжний жалісний стогін. Спробувала навмання визначити, які саме кістки залишилися цілі, та так і не змогла. Тіло кіцуне скиміло, протестуючи проти грубого поводження, і мріяло про зручну позу. Пані Акемі хотілося зіщулитися, обвити коліна руками і впертися в них лобом, як це робить дитина в лоні матері. Але варто було  їй ворухнути хоча б пальцем, як її пронизував гострий біль.

           Їй не хотілося думати про те, яка вона розбита. Смаку крові на губах вона не відчувала, і зрештою дійшла думки, що їй просто потрібен час. Тому підніматися не поспішала, а тим більше зводитися на ноги. Поволі випустивши з дивом вцілілих легень повітря, пані лисиця повільно перекотилася на спину і притислася лопатками до твердої поверхні.

          Зборовши задуху, вона насамперед обмацала тремтячими пальцями обличчя. Переконавшись, що все на місці і практично не постраждало, пані Акемі, крекчучи, перевалилася на бік, а потім знову на живіт. Піднявши голову, вона повільно втягла носом сухе повітря: терпкий запах хвої защипав ніздрі.

          По тому, як пахнуть опалі соснові та ялинові голочки, лісова пані безпомилково визначала сезони. Але цей запах не був схожий ні на що раніше нею відчуване. Він був сильним і прісним водночас. Наче хтось виділив у ньому основний тон і позбавив прозорих, ледве вловимих відтінків. Він приголомшував, але ні про що не міг розповісти. Він був німим серед такої ж непроникної тиші: ні шуму зеленої крони, ні скрипу вікових дерев, ні пташиних переспівів,  ні дзижчання комах чутно не було! Що б не оточувало пані лисицю в цей час, воно зберігало повне мовчання.

          Поворухнувши пальцями, вона відчула, як між ними прослизають піщинки. А набравшись сил для першого поштовху, вперлася вузькою стопою в землю і поповзла в невідомому напрямку.

          Твердь викликала в неї довіру. І присутність її в Йомі-но Куні була виправдана. За старим звичаєм покійників завжди ховали у землі. Над найвизначнішими насипали кургани, обкопували глибоким ровом і пускали туди воду. Вхожі в землю тіла розкладалися, розчинялися в ній, стаючи їжею для хробаків... Ось чому, крім землі, тут нічого немає. Таке середовище мерцям звичне, і нічого іншого вони не потребують. Душі стікаються сюди і, торкнувшись примарної землі, поринають у вічну пітьму. Так заведено. Такий встановлений богами порядок.