Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     – Хіба?

     – А як же! Ви допомогли пану Мамору згадати себе. Ви подарували йому крихту безсмертя.

     Пані лисиця відсахнулася.

     – Вам про це відомо? – насторожилася вона. – Своїми словами я хотіла завдати йому болю. Моє сумління нечисте.

     – Згоден, ви керувалися не найблагороднішою метою. Але в результаті все вийшло якнайкраще. Ви заслуговуєте на заохочення.

     Пані лисиця потерла пальцями, як їй здалося, набухлі скроні. Ситуація вимагала від неї повного зосередження, оскільки вона отримала зовсім не те, на  що очікувала. Вона легко могла посковзнутися на тонкому насті. Ким би не був її співбесідник, він безсоромно копирсався в її голові, витягуючи на світло все потаємне. Щось приховати від нього не було жодної можливості, а отже, слід винайти інший спосіб отримати вигоду від випадкової зустрічі або хоча б дізнатися, чим вона їй загрожує.

     – У кого я можу просити? – нарешті зважилася вона і почула у відповідь знайоме: п-п-п.

          – Звіть мене Тойокумоно, – представився незнайомець.

          – Значить, Тойокумоно..., – задумливо повторила кіцуне. – Бог Рясних Хмар над Рівнинами, що з’явився сьомим, коли розкрилися Небо і Земля – задовго до того, як священне подружжя Ідзанакі та Ідзанамі спустилося на Оногородзіма…

     – Це правда, – підтвердив невидимий співрозмовник.

     Немислимо! Неможливо! Ким він є, а тим, ким назвався, точно бути не міг. Жоден небожитель не спускатиметься у вічну пітьму і не катуватиме себе відсутністю світла. Навіть сонцелика Аматерасу, яка  сама могла народжувати світло і розсіювати його на власний розсуд, не захотіла ступати на прокляті землі. Тільки темрява країни мертвих залишалася для неї непроникною.

     – Ніякого обману! – впевнено проказав той, хто назвався Хмарним Богом. – Гляньте, гляньте, як багато навколо світа! Хіба в країні вічної темряви таке можливе? А все тому, що шановна пані помиляється.

     Якщо вона й мала відчути полегшення після його слів, воно їй не далося.

     – Я сліпа. Помилитися мені пробачно.

     – Дозвольте вам не повірити, – не погодився дух. – Тут визнають виключно духовну сліпоту. Тілесна до уваги не береться.

     – Як вас розуміти?

     – Дуже просто: хто хоче бачити, той бачить.

     – Отже, незважаючи на недугу, якщо я захочу…? – обережно запитала вона. А подумки завважила: розмова стає цікавішою.

     – Ваше бажання здійсниться. Ми знаходимося там, де здійснюються усі бажання. Без винятку, – сказав Тойокумоно.

     Пані лисиця різко повернула голову до джерела звуку.

     – Я хочу, – твердо проказала вона. – Що я маю зробити, щоб повернути зір?

     – Дивитися та бачити. Більше нічого не потрібно.

     – Це обман…

     – Аж ніяк. Але, якщо хочете обманутися… Це можна. Та навіщо це вам потрібно? Хіба вас уже не обдурили?

     – Обдурили?

     – Трішечки. Швидше, про дещо змовчали. Не стали утаємничувати. На вашому місці я б дуже хотів прозріння. Нумо? – підбадьорив її голос.

     – Он як? Мене обдурили? Чи можу я дізнатися, хто?

     – Звісно. Ви повинні дізнатися – це мета вашої подорожі. Але поки що це частина таємниці, – на останньому слові він особливо наполіг.

     Округлі плечі пані Акемі дрібно затремтіли, а з відкритих губ полився мелодійний сміх.

     – Таємниця! Подумати тільки! – вигукнула вона. – Таїна!

     – Уявіть собі, – підхопив Тойокумоно і теж усміхнувся. Його низький сміх заклекотів, наче котився з вершини гори.

     – Таємниця! – з очей пані лисиці бризнули сльози, а щаслива посмішка перетворилася на хижий вишкір.

     Не помічаючи зміни у її настрої, Тойокумоно зареготав голосніше, – так, що земна твердь під пані лисицею заходила ходором. Притиснувши долоні до чутливих вух, вона заволала щосили, боячись оглухнути:

     – Годі!

     Останній гуркіт грому оглушив її і раптом змовк. Загубився так само, як її власний вигук.

     – Годі! – наполегливо повторила вона. Голова її от-от мала розколотися, а перед очима попливли великі темні сфери. Після себе вони залишали розмазаний слід. Все навколо було залито яскравим світлом. – Бути такого не може…, – розгублено пробурмотіла вона. – Я бачу… Чи… ні?

     – Ви бачите, – охоче підтвердив Хмарний Бог.

     Пані лисиця примружилася, залишивши лише дві маленькі щілинки, в які безперешкодно проникало золотаве сяйво божественного дня.

     – Потрібно звикнутися, чи не так? – підтримав її новий знайомий. – Перехід дещо різкуватий, але в цьому весь сенс. Ви згодні? – запитав він у лисиці.

     – Ви маєте рацію…, – прикриваючи очі долонькою від надто яскравого світла, погодилася вона. Незважаючи на сильну ломоту в тілі, пані лисиця спробувала сісти, і це їй вдалося. – Але як таке могло статися? – вражено вимовила вона.

     – Я ж попереджав: тут здійснюються усі бажання.

     Тепер вона могла роздивитися співрозмовника краще. Тойокумоно-но камі височив над нею на добрих два сяку і виглядав статечним. Світла довга накидка спускалася нижче пояса і губилася серед широких штанин. Останні були набагато довшими за ноги і заверталися біля стоп, змушуючи Хмарного Бога наступати на них за кожного кроку. А все-таки він був скроєний по-жіночому витончено: мав широкі, обернуті поясом стегна і такі самі широкі плечі. Руки його були надмірно довгими, як у мавпи, але на них він не спирався. Стояв прямо, гордо випнувши груди, і добродушно посміхався пані лисиці. Волосся у нього було гладеньке, золотаве  і струменіло вниз шовковими пасмами.  Голову вкривала біла канмурі, схожа на ті, які носили священнослужителі у великих храмах. В одній руці Тойокумоно тримав глибоку чашку, в другій – сухий дрючок із прорізаною посередині діркою.

     Крім них у полі зору більше нікого не було. Нікого та нічого! Як з’ясувалося, сама пані лисиця влаштувалася на маленькому острівці земної тверді, що ширяв у білій порожнечі. Їй було відведено саме стільки місця, скільки потрібно для сидіння, і ні на го[1] більше. Убогий клаптик землі висів над бездонною прірвою, змушуючи схвильовану пані лисицю раз у раз з побоюванням поглядати вниз.