Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Від такої висоти у неї перехопило подих, і вона відчула приплив нудоти.

     – Великі боги! Куди все поділося?! – запитала вона, прикладаючи руку до тріпочучого серця.

     – Повернулося у стан спокою, – незворушно відповів дух. – А хіба вам потрібно щось ще? На мою думку, ви маєте все необхідне.

     Пані лисиця задумливо кивнула. Щось ще? Нещодавно вона хотіла досягти дна і досягла. Бажала відчути під собою тверду землю і відчула. Насамкінець вона хотіла прозріти... Всі її бажання здійснилися. Не сповнилося лише одне, яке стосувалося пана Мамору.

     – Ні, – заперечила вона. – Дечого справді не вистачає.

     – Ах, он ви про що, – усміхнувся Тойокумоно. – Ви хотіли зустрітися з яма-бусі.

     – Я хочу знати, чому в місці, де всі бажання здійснюються, це не здійснилося?

     – Ага, – хмарний бог весело заграв широкими золотистими бровами. – Бо тут йдеться не про бажання однієї людини, а про бажання двох. Чому ви вирішили, що пан Мамору хоче вас бачити? Це не так, запевняю вас, – опустивши дрючок у чашку, божество витягло його звідти і піднесло до губів. Під натиском повітряного струменя з отвору вирвалася ідеальної круглої форми бульбашка і попливла геть. Стінки її переливались і тремтіли. Опинившись від неї на відстані витягнутої руки, пані лисиця не без задоволення тицьнула в пузир пальцем.

     «П!» – бульбашка лопнула, впустивши вниз велику прозору краплю. Он воно що! Ось звідки взявся той дивний звук.

     – Пан Мамору не може не бажати мене бачити, – заявила вона.

     – Ви знову помиляєтеся, пані Акемі, – сказав дух. – Пан Мамору нині зайнятий дуже відповідальною справою. Йому ніколи згадувати про вас.

     – Він мертвий, – заперечила пані лисиця. – У нього немає відповідальної справи. Тепер у нього повно вільного часу, якого нікуди дівати.

     – О-о-о…, – проказало божество і народило з дірявого дрючка цілу низку сфер. – Останнім часом все відбувається не так, як раніше. Все змінилося, – і підморгнув розгубленій пані Акемі. – Але пана Мамору тут немає. Будь ласка, не намагайтеся його знайти. Та якщо ви шукатимете в іншому місці, то, можливо, він і знайдеться. Гадаю,  це дуже ймовірно.

          – Він спустився в Йомі-но Куні, як і належить духу, що залишив тлінне тіло.

          – Так і було.

          – І все ж ви стверджуєте, що його там немає?

          – А ще  там  немає вас.

          Вигляд у пані лисиці став спантеличеним.

          – Роззирніться навколо, – запропонував небожитель. – Хіба тут темно? Що навело вас на думку, що ви перебуваєте в Йомі-но Куні?

          – Я чула голос, – розгублено пробурмотіла жінка. Пригладивши розпатлане волосся, вона з подивом, наче вперше, оглянула околиці. – Я й гадки не маю, куди він мене завів.

          «Забагато світла! Так не повинно бути…», – ледь вірила пані лисиця. Уява малювала Йомі-но Куні темною і похмурою, однак у місці, де вона опинилася, не було нічого, крім світла. Воно пронизувало весь видимий простір, струмувало звідусіль і не мало певного джерела.

     – В тому-то й справа, що ви зайшли набагато далі, ніж збиралися, – задоволено промовив Тойокумоно.

     – Якщо я не в Йомі-но Куні, тоді де? – жваво поцікавилася вона.

     – Я розповім, – пообіцяв божественний співрозмовник. – З превеликим задоволенням.

     Збадьорившись, пані лисиця витягла шию.

     – Ми знаходимося у Творчому Абсолюті – Великому Ніщо та Великому Всьому. Якщо вам звичніше називати це місце первісним Хаосом, що ж, я не проти.

     – Первісний Хаос? – недовірливо насупилася жінка. – Хіба він не зник у ту мить, коли з нього з’явилися Сили і Форми? Чи не згустився сам собою, народивши все існуюче?

     Тойокумоно хитро примружився:

     – Розважте самі, добра пані, як він може зникнути, якщо ніколи не існував? А не існував тому, що його ніхто не створював. Не міг же він сам з’явитися, бо з’являтися йому нема з чого, – розвів руками Тойокумоно. – Що передує Хаосу? Нічого! Хто не був народжений, тому не судилося вмерти. Що не має Початку, те не має й Кінця.

     – І все-таки, Хаос існує? – уточнила лисиця.

     – Безумовно, – надихнувся бог.

     – Що ж воно таке?

     – Ніщо, врівноважене Всім, і Все, врівноважене Нічим, – твердо виголосив Тойокумоно. – Весь сенс існування одного й іншого полягає в їхній взаємовиключній природі. Природі вічної взаємодії.

     – Не розумію…

     – Хаос – баланс між речами явленими та неявленими. Він завжди зберігається. Він містить у собі ВСЕ. Тут, де немає ні довгого, ні короткого шляхів, ні швидкоплинного часу, є лише нескінченні варіанти для творчості. Все, що тільки забажаєш, – з’явиться. Ґрунт, якщо так можна сказати, тут воїстину родючий. На ньому може вирости будь-що, бо в ньому містяться всі зерна, без винятку. Їх можна зробити видимими однією силою думки та виростити одним натхненним поривом.

     – Чи правильно я розумію вас, шановний Бог Рясних Хмар над Рівнинами, що з Хаосу, або Творчого Абсолюту, як ви його називаєте, я можу за бажанням явити все, що мені заманеться? – пожвавішала пані лисиця.

     –  Правильно, –  підтвердив співрозмовник.

     – Бо крім зустрічі з паном Мамору, у мене є ще одне потаємне бажання. Колись я була розділена на дві частини. І одна з них згодом відмерла, мов суха гілка. Чому вона не ожила тут, де все збувається? Я всім серцем хочу одержати її назад. Колись я була кіцуне, а тепер – звичайна людина, – з надією промовила вона. – Якщо зір повернувся до мене, то чом би не повернутися й іншим втраченим можливостям?

     – Хм…, – на світле чоло Хмарного Бога лягла скороминуща тінь. – Виправити фізичну ваду – нескладно. Зовсім нескладно. Інша справа – докорінно змінити свою природу.

     – Міняти нічого не треба, – запевнила його пані лисиця. – Моя природа – лисяча. Іншу я відмовляюсь визнавати. То чому б мені не стати лисицею зараз же?