Сергій Олексійович - Бабине літо , Сергій Олексійович

Чи я в розпачі? Ну звісно, що ні. Приблизно так я все собі й уявляв. Колись вона повинна була це сказати. Кохаю або ні.

Якось то воно і буде. Вибір є завжди. Або сказати собі — все пропало і впасти у відчай. Або жити далі. Жити далі — це саме те, що зараз мені треба.

Он яка гарна осінь навколо. І якщо хтось нас і не кохає, то що це все, край життя, чи що? Комусь буде гарно. А ти сам себе сварити будеш  та думати, і за що все це мені. Я ж такий класний.

Так ні піде. Аліна пішла. Аліни більше не має. Не дочекається, щоб я ще страждав та сходив з розуму. Щось та буде. Не може такого статися, що у цю казкову осінь не відбулися якісь приємні дива.

Я вірю в казку. І так гарно навколо. Таке все наче не земне. Наче хтось це все намалював. І ці будинки. І ці високі дерева. І небо.

Казка. Осінь — це завжди казка. Особливо як зараз. Моє улюблене бабине літо.

Я не поспішаючи йшов собі пішки. Не хотілося їхати на транспорті. Краще прогулянка. І для настрою і для думок корисно.

А ще. Дивно якось. Та я був радий. Радий, що все так склалося. Бо ці всі незрозумілості. Кохає, не кохає. Ні, краще вже все знати напевно.

Я вільна людина від нині та що хочу те і роблю. Я сам собі господар. А то раніше, як ота собака на сіні Аліна себе виставляла.

Ось дівчина йде. Я їй посміхнувся. Вона мені. Приємно. Треба частіше людям на вулиці посміхатися.

Ось ще одна. І як я раніше не помічав скільки гарних дівчат ходить по вулицях. Наче тільки сьогодні очі відкрилися.

Йде собі така. Посміхається. Уся в білому. Наче наречена.

- Дівчина, а виходьте за мене? Ви ж все одне вже в білому. Вас хоч зараз до РАЦСу можна вести.

- Я згодна. Де тут у Вас РАЦС?

Мовчу. Завмер. Оце так. Несподівано. Якось так все вийшло. Ну хто знав, що вона так відразу на все буде згодна. І не скажеш вже, що вибачте я шуткую.

- У Вас щось сталося? - Розумію я.

- Мене хлопець кинув. От прямо кілька годин тому. Я вільна. Тому хоч в РАЦС, хоч куди. Вже цілий вечір отак кружляю по вулицях. До дому немає бажання йти. А на людях якось воно і веселіше.

- О! Так це, мабуть, доля! Так. Доля!

Вона не розуміє про, що я. Дивитися. Але нічого не каже. Чекає на пояснення.

- Мене теж ось прямо зараз дівчина кинула. Бачиш, це збіг.

- Бачу. Я — Наташа. Можна на "ти". Ми ж зараз наче в одному човні, — пропонує вона мені піти десь разом погуляти.

- Люблю осінь. Бабине літо люблю. Отак би гуляла та гуляла. Аби було з ким. - Каже Наташа і я її дуже добре розумію.

От не знаю тільки, як воно так сталося. Кажуть, що як життя щось відбирає, то обов'язково дає навзаєм інше. Може це саме воно. Дівчина в білому. А може і ні. Та головне, що треба жити далі. В житті буває усяке. І якщо хтось іде, то це не привод казати, що життя погане чи там все пропала.

- Я пішла до дому. Вдягнула все гарне. Бачиш — білий колір це ж красиво.

- Красиво, — погоджуюсь я.

- Якщо ми з тобою і не побачимось більше. То не важливо. Головне, що ми не впали у відчай. Що хочемо далі жити. Що не ховаємось у своїх думках та відчаю, а йдемо по життю весело. Треба завжди дивитися уперед. Витрачати час на зайві страждання не має сенсу. 
На тих кому ці страждання не потрібні. Вибач та це зайве. Час так швидко минає. Я хочу жити та кохати живих людей. Комусь то обов'язково потрібно моє серце. Моє кохання.

Вона мала рацію. Я це дуже добре розумів
Розумів, як ніхто інший. 

- То як там на рахунок РАЦСу? Ще не передумав? - Посміхаючись, запитала в мене моя нова знайома.

- Ні. Та на мою думку там зараз вже немає нікого.

- От як бува. Я в білому. І сукню вже купувати не треба.

Ця дівчина мені подобалося. Може на зовнішність вона не така гарна, як Аліна. А от характер. І це все, що вона зараз каже. І що посміхається замість того щоб страждати. Наталка — молодець! Добре тримається.

- Я радий та щасливий, що у цей вечір тебе зустрів. Не знаю доля це чи ні. Життя покаже. Та хай нам обом назавжди запам'ятається цей чудовий вечір. Це бабине літо. Яке дало нам надію. Я вірю, що в нас з тобою все буде гаразд!

Вона довірливо подивилася мені в очі.

- Дякую. Я теж у це вірю. Бажаю щастя нам обом. Ти гарно тримаєшся. - сказала вона мені.

- Дякую. Ти теж. Я думаю, що хтось там на небі чи де зробив так навмисно.

- Так. Я про це теж зараз подумала. Як що ти не забажаєш більше мене бачити, то я тебе зрозумію. Та мені було приємно, що в цей вечір я була не сама. Горе на двох, то вже не горе, а якась то дрібниця. От, мабуть, не випадково я в усе біле одягатися вирішили. Так. Не випадково. Це факт!

Було тепло. Вітер майже вщух. Мені зовсім не хотілося йти до дому.

- Пішли. Погуляємо. Подивимось, як кружляє дворами бабине літо. Кажуть осінь, то до розлуки. Та мені щось вже підказує, що то до щастя. А РАЦС до речі відчиняють у восьмій. Якщо повільно йти, то як раз до ранку і будемо на місті.

- Я так розумію, як що дуже-дуже повільно
-  Засміялася Наташа і подивившись на себе в дзеркалі вітрин сказала. - А що. Дійсно, як наречена. То пішли. Треба до дому ще за паспортом зайти.

І я не зрозумів, то вона серйозно чи гумор в неї такий.

Сонце вже ховалося десь за верхівки дерев. Зелене листя щось там шепотіла про події сьогоднішнього вечора. Бабине літо мандрували містом, одягаючи природу у жовтні кольори. А дівчина в білому, наче справжня наречена, повільно йшла собі по вулиці, тримаючи в одній руці сумочку, а в інший паспорт. А під старою, ще досі зеленою липою її хтось дуже-дуже чекав.

Кінець