Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

Зійшовши зі сходів, ми розійшлися в різні частини підвалу, наскільки нам дозволяв заставлений мотлох. Мені зовсім не хотілося ні до чого торкатися і я ретельно планував кожен свій крок, щоб випадково не зачепити розставлені купи мотлоху, чого не скажеш про моїх друзів, які із задоволенням копалися в чужому майні. Я лише окидав поглядом усе, що потрапляло в мій промінь ліхтаря, ретельно вслухаючись у гнітючу тишу. Раптом я почув, як нагорі ледь помітно пролунало якесь незрозуміле виття. Це точно не були сусідські собаки – це тихе загадкове виття, або навіть протяжний стогін, лунало прямо над нашими головами.

– Ого, дивіться! Газету 1895 року знайшов! – вигукнув здивовано Бодя, порушивши тим самим довготривалу напружену тишу.

Я продовжував прислухатися, але ніякого дивного виття вже не було чути. Обережно ми підійшли до Боді. Він почав гортати старі пожовклі сторінки газети, вихваляючись своєю знахідкою. Газета справді притягувала інтерес – це було місцеве видання про новини у нашому рідному СМТ. Мені, наприклад, було б дійсно цікаво дізнатися, про що турбувалися попередники наших дідусів та бабусь, коли ті були ще малі. Однак мою ідею поділяла і Леся:

– Яка ж вона стародавня! Мабуть заберу її собі як трофей – вона простягла було руки, намагаючись схопити газету, але Богдан передбачив це.

– Ага, знайди собі свою, подруго! Цей скарб знайшов я! – Богдан різко обернувся, ховаючи газету від Лесі.

Але Леся трималася мужньо.

– Ви подивіться на цю Лару Крофт. Серйозний який. Гаразд… Ой, а що це тут у нас? – вона нахилилася до підлоги, а коли за мить випросталася, то тримала в руках цілий оберемок злиплих газет, обв'язаних бичівкою.

– Як прочитаєш, приходь – дам тобі ще одну – уїдливо промовила вона Богданові.

Той не відповів, лише видавив іронічну посмішку. А ось я посміхнувся – мене потішив цей епізод, який, як і багато інших, підкреслює вміння Лесі постояти за себе. Разом з тим я помітив, що ледь вловиме виття, що лунає звідкись зверху, повернулося. Та тільки я вирішив акцентувати на цьому увагу друзів, як прямо над нами пролунав дрібний стукіт, і всі як один підняли голови до стелі.

– Нас вже зачекалися нагорі – ось каміння вже кидають – взяла слово Леся, потім крикнула, піднісши долоню до рота – Ще п'ять хвилин!

Ми повернулися до дослідження таємниць, що зберігав у собі підвал. Мої друзі не соромлячись розгрібали руками поклади старовинного мотлоху в пошуках цінних знахідок, коли я лише поверхово очима оглядав усе, що попадало мені у світло ліхтарика. Можна сказати я навіть не бачив, що було перед моїми очима – думки мої були зайняті іншими роздумами: в мені поступово зростало почуття тривоги, я був насторожений і весь звернувся в слух, проте, крім шурхоту, що створювали Богдан із Лесею за своєю роботою, я більше нічого не розрізняв. Загадкового виття знову чутно не було.

Раптом нагорі пролунав гуркіт, настільки гучний і несподіваний, що ми від переляку випустили з рук ліхтарики. Деякий час ми стояли нерухомо, у ступорі, не видаючи ніяких звуків, і навіть намагаючись не дихати. Ми очікували того, що саме може слідувати за таким сильним гуркотом, паралельно розмірковуючи над природою його виникнення. Першою порушила навислу тишу Леся, і судячи з її лайки вона мала якісь здогадки.

– Ох, зачекайте – дістануся я до вас. Бодай вас чорти вхопили. Ви що там зовсім збожеволіли?

Потрохи і я почав здогадуватися в чому справа. Леся підібрала з підлоги ліхтарик і стрімко піднялася сходами вгору, продовжуючи голосно лаятися. Ми мовчки поспішили за нею. Нагорі Леся буквально накинулася на друзів, що чекали нас надворі, і навіть відлупцювала б їх, якби ми з Богданом вчасно не вхопили її під руки.

– Ви що собі тут думаєте? – не вгамовувалася Леся. Нам коштувало чималих зусиль, щоб утримати її. Гнів, викликаний поведінкою наших друзів, надавав їй чимало сил чинити опір.

– Заспокойся, то не я кидав! Відійди! – насамперед відхрестився Назар.

– А що то було? Що це ви кинули? – запитав я.

– Те, що першим зуміла знайти для привернення вашої уваги – шматок цегли – винно відповіла Марина.

Тут я повинен був насторожитися, проте поведінка Лесі розбавила жахливий сенс почутого. Його усвідомлення прийде до всіх нас трохи пізніше, а поки всі ми намагалися допомогти знайти спокій нашій буйній подрузі, щоб не привернути увагу сусідніх будинків.

– Я ж кажу – божевільні! – вкотре вилаялася Леся, цього разу тихіше, – А якби влучили в когось з нас?

– Вас довго не було, – виправдовувалася Марина, – До того ж світло ваших ліхтариків вже давно перестало миготіти у вікнах.

– Зайшли б усередину і покликали б нас! Що тут такого страшного?

Тут я був згоден із Лесею, але не зумів вставити жодного слова – дівчатка почали активно сперечатися між собою. Я, Бодя та Назар постаралися відтягнути їх ближче до дороги, подалі від сусідських будинків, у яких з хвилини на хвилину могло запалитися світло.

– Ходімо звідси – нарешті сказала Леся після того, як перестала висловлюватися у бік Марини, і зробивши кілька глибоких вдихів, – Нічого нам тут більше обговорювати. Пустіть мене!

– Здорова думка – не міг я не погодитись з нею.

Швидким кроком ми перетнули дорогу і вийшли до стежки в полі. Надворі вже царювала ніч. Місяць починав неквапливо підніматися над полем, окидаючи його своїм холодним сріблястим сяйвом. При місячному світлі я помітив, що наша трійця дослідників винесла з підвалу на своєму одязі великі шматки павутини, і одразу поспішив її позбутися. Ми прямували додому тим самим шляхом, і якийсь час зберігали напружене мовчання. Лише стрекотіння цвіркунів заповнювало тишу, що нависла над нами.