Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

Я ще раз подумки пройшовся по нашому візиту до будинку. Що не кажи, а я справді дуже радів, що все вже залишилось позаду; і хоч зараз ми далеко від наших домівок, пересуваємося вночі безкрайнім полем, та перебуваючи в маленькому острівці світла крихітних ліхтариків, за межею якого знаходиться непроглядна темрява - при цьому всьому мені на душі відчувається безпека. Ми обійшли свого часу десятки пусток не тільки в нашому селі, а й у всіх сусідніх, і тільки в цьому будинку чомусь мені було боязко, моторошно, як уперше.

Усередині будинку відчувалася небезпека. Його напівзруйновані стіни були рясно просякнуті нещастям, а важке повітря рясно просочене страхом. Щоразу, як ти робиш вдих – твої легені наповнюються цим страхом замість кисню, а потім венами та артеріями страх розноситься по кожній клітинці тіла. І ти починаєш боятися, сам не розуміючи, чому. У тінях тобі ввижаються страшні неймовірні істоти, що пильно спостерігають за твоїм пересуванням, і готові потягнути тебе у своє лігво, лише ненароком оступися або зроби бодай один зайвий крок ближче до цих похмурих тіней. Слух так само починає підводити – зайва настороженість постійно викликає слухові галюцинації, і скрегіт віконниці або банальний протяг сприймається тобою вже як чиє-небудь виття.

Ось що це було за виття! Тут, далеко від цього проклятого місця, на свіжому повітрі міркується значно простіше. Я навіть трохи посміхнувся від того, що був таким наївним. Відчуваю, після сьогоднішнього струсу я спатиму як убитий.

– Бодь, а що це в тебе? – почувся ззаду мене голос Мар'яни.

Усі зупинились і повернулись до Богдана. Із задньої кишені його штанів виглядала та сама газета, яку він знайшов у підвалі. Він дістав її і демонстративно відкрив перед нами. Всі ми з цікавістю почали вдивлятися у старовинну знахідку.

– Нічого собі! 1895 року? – Здивовано сказав Назар.

– Розповідайте, що там взагалі було цікавого? – Запитала Марина.

– Та багато чого було. Там ще були газети, тільки от Леся свої не взяла з собою – посміхнувшись, відповів Бодя. – Підходь до нас, дам почитати!

Леся стояла неподалік. Вона не захотіла підходити разом із усіма розглядати знахідку.

– Я свої ще встигну завтра забрати, не хвилюйся – холодно відповіла вона, – А твоя газета мене зараз зовсім не цікавить. Нехай я вже майже заспокоїлася, але я все ще неприємно здивована тим, що ви нас закидали цеглою. По перше…

– Ой, прямо закидали – перебила її Марина. – Ви перебували там вже дуже багато часу. Стемніло, похолоднішало. Ми стоїмо голодні. Від вас жодного сигналу. Якщо ми спочатку і бачили світло ваших ліхтариків, то потім - абсолютна тиша. Стій тут у темноті і холоді і думай про вас що заманеться. Потрібно було якось подати вам сигнал, що час уже повертатися до нас.

– Ну, дійсно Марино, якщо вже так боялися увійти, то можна було сигнал знову камінчиком подати, як уперше. Його ми також дуже добре почули і відреагували, щоб дали нам ще декілька хвилин – заступився я за Лесю, оскільки минулого разу я так і не зробив цього.

– Відчепіться – що першим трапилося на очі, те й кинула – відповіла Марина.

Ось тут її відповідь вже насторожила мене, і те пережите відчуття страху, котрий панував усередині будинку, холодною хвилею зараз пробігло моєю спиною.

– Стривай, а в перший раз що то було? – спитав я, намагаючись стримувати свої емоції.

– Який перший раз? Про що ти говориш? – Запитала мене Марина, – Це і було і першим, і єдиним разом. Я оглядала подвір'я. Мені траплялися всілякі залізні прути від каркасу чи то альтанки, чи то виноградника, якась бочка, двері, погнута балія, іржавий велосипед без коліс. Та навіть якби я зуміла підняти щось із цього, то далеко б я це не закинула. Згадала про шифер на початку двору, як він хрумтів під ногами, коли бачу – половина цеглини лежить. Її й кинула, а там уже ви незадоволені вибігли і давай кидатись.

Знаючи Лесю, зараз вона точно б почала сперечатися з Мариною. Я навіть машинально перевів погляд на неї, очікуючи, що вона зараз скаже. Але всі мовчали, включаючи Лесю. Всі здогадалися, що з нами сталося щось незрозуміле.

– Цікаво виходить, – нарешті промовила вона задумливо. – У кого які думки з цього приводу?

– Що, хтось інший кинув камінь? – запитав Назар.

– Ну, якесь постукування таки долинало з вітальні – відповів я.

– Може, просто щось впало? – припустила Мар'яна.

– Все, що там могло впасти, вже давно лежить на підлозі, – сказала Леся. – Хіба що черговий шматок від стіни відламався.

Усіх влаштувала така версія, і я видихнув із полегшенням.

– Завтра точно дізнаюся, що це було – продовжила Леся.

– Не хочу туди повертатись, якщо чесно – сказав я.

Леся повернулася до мене.

– А я за вас нічого не казала. Зачекаєте зовні, поки я закінчу свої дослідження. А потім тітка Леся розповість вам, малята, про свої пригоди.

– Я завтра до вечора буду зайнятий – сказав Назар.

– І я

– Ми теж вдень зайняті – підхопили дівчата.

– Значить зустрічаємось увечері, годині о восьмій. Усіх влаштовує? – підсумувала Леся.