Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

– Добре, я вас зрозуміла – спокійно відповіла Леся, і ми, було, з полегшенням видихнули, як вона в два стрибки піднялася на ґанок і зникла в темному дверному отворі.

Ми переглянулись. Дівчата виглядали дуже стривоженими – вони точно не підуть усередину, але і не залишаться зовні одні. Через поле повертатися їм без супроводу також небезпечно. Назар це швидко зрозумів, а тому кивком голови позначив, що він залишиться тут із дівчатами. Я зустрівся поглядом із Богданом. Наші обличчя однаково висловлювали невдоволення ситуацією, що відбулася, але далі думати було нічого.

– Зараза, – вимовив я і ми разом поспішили за нашою безрозсудною подругою в цей проклятий будинок.

Всередині очікувано була непроглядна темрява. Стояло відносно свіже повітря, очевидно, від протягів, що гуляли тут, проте досить запилене. Ми полізли в кишеню за ліхтариками і почали озиратися довкола. Першим, що я помітив, це властивий занедбаним будинкам безлад – вся підлога була усіяна уламками, які колись слугували предметами інтер'єру чи меблів. Уламків було настільки багато, що самої підлоги видно не було, і кожен крок доводилося робити дуже обережно на те місце, де уламки лежали один на одному стабільніше. Стіни будинку були усіяні глибокими тріщинами, від чого частково розвалювалися. Я з обережністю вдивлявся в руїни, намагаючись не виявляти типового інтересу, який ми, лазячи по занедбаних будинках, зазвичай проявляли, силкуючись знайти щось, що зуміло б привабити наші допитливі уми. Наразі ми були тут, щоб вивести свою подругу.

– Хлопці, ви ж не забуваєте дивитися під ноги? – дбайливо гукнула нам Леся вже звідкись із віддалених кімнат будинку.

Вона неначе відчувала, що щось піде не так. Саме в цей момент я наступив на щось м'яке, що згодом виявилося щурячим трупом, що виглядав з-під уламків, і, невдало відставивши ногу вбік, наткнувся на хисткий уламок, чим згодом підвернув собі ногу. Моє падіння підняло шум і товстий шар пилу. Ліхтарик випав із рук. Я вилаявся, скривившись від різкого болю і потроху став підніматися на ноги. Леся із сусідньої кімнати голосно захихотіла.

Піднімаючи з підлоги ліхтарик, я звернув увагу на стелю, і щоб краще розглянути я підсвітив її. У стелі була велика діра, в яку досить легко було б провалитися, якби ми були зараз на другому поверсі будинку. Придивившись, я також примітив діру і на стелі другого поверху та навіть на горищі – крізь них чітко виднілось зоряне небо.

– Що тут сталося? – здивовано промовив я про себе ледве чутно.

До мене підійшов Богдан.

– Що ти, як ти? Що тут у… тебе?

Я не відповів, тому що його увагу також привернули дірки у стелях.

– Що це? – Запитав він. – Наче щось масивне влетіло сюди, чи не так?

– Хммм, і так, і ні – відповів я. – Дивись… зверни увагу, що дірки не в чітку лінію зібрані.

– Шшшшшш! – різко перебив мене Бодя. – Ти чуєш? Там є щось зверху.

У світло наших ліхтарів, що були направлені у дірку в стелі, несподівано потрапило спотворене моторошною гримасою обличчя. Ми скрикнули, але тут же зрозуміли, що то була Леся. Вона вже встигла обстежити другий поверх і не втрималася від можливості налякати нас.

– Бачили б ви свої мармизи, хлопці! – долинав до нас її вдоволений голос крізь стіни. – Ай! Гаразд, ходімо, покажу дійсно дещо цікаве!

Досить гучно крокуючи, наша подруга спустилася на перший поверх, і я, кульгаючи, поспішив разом з Богданом до неї.

Леся зупинилася і вказала пальцем на вхід до підвалу. Ми втрьох стали пильно вдивлятися в дверний отвір, звідки прогнилі дерев'яні сходи вели вниз і буквально розчинялися в густій ​​пиловій хмарі. В'їдливий запах вогкості одразу вдарив нам у ніс. Богдан кинув вниз маленький камінчик, що підібрав з підлоги – той зник у темних надрах підвалу, залишивши після себе вихор у щільній пиловій хмарі.

– Виглядає наче вхід у гробницю – промовив напівпошепки Бодя.

– Сподіваюся, ми побачимо там справжню мумію! – з ентузіазмом відповіла Леся.

– Я скоріше буду радіти простим скарбам – додав я.

Не скажу щодо решти, проте мені було некомфортно перебувати в цьому будинку. Чи було мені страшно? Так було. Але це був страх від очікування, що через цю нашу дурість ось-ось станеться дещо дуже принизливе і дурне, щось на кшталт того, що на нас із темряви раптом вигляне обличчя місцевого безхатька або п’яниці з питанням «що ви тут робите?», і ми стрімголов побіжимо звідси, перш ніж зрозуміємо, що сталося насправді.

Леся рушила до підвалу перша. Зачарований пригодою Богдан вже явно втратив колишню розсудливість, і, перейнявши від Лесі дослідницький дух, рушив слідом за нею.

Обережно крокуючи, один за одним ми спускалися до підвалу. Щільна хмара пилу поступово розступалася перед нами, але світло наших ліхтариків все одно не досягало стін. Під кожним нашим кроком протяжно поскрипували сходи; мене одного чомусь це непокоїло, і я намагався не наступати на вже зайняту сходинку.

Поступово промені наших ліхтариків почали освітлювати стіни, підлогу, а разом з ними і вміст підвалу, і мої побоювання, що в будинку можуть знайти собі притулок місцеві пияки, на щастя, не підтвердилися. Тут зберігався різноманітний мотлох, який зносили сюди тодішні господарі будинку протягом життя. Хмара пилу, що зустріла нас при вході в підвал, простягла свої довжелезні руки і в глибину підвалу так, що її товстий шар осідав навіть на полотнах павутини, що звисали зі стелі.