Страшні оповідання на ніч - Леся, Страшні оповідання на ніч

Нарешті обрій очистився від людей, Леся злегка сповільнила крок, і звернула на нас увагу:

– Сьогодні з батьками на полі була, пшеницю косили… щоб її злидні обсіли... Всі руки в мозолях, і пальця примудрилася порізати серпом. Отож, зустріла нас у полі баба Галя – та, що з Мотовилівки. Пам'ятаєте дівчинку Катю зі школи? На рік старша за нас. У неї ще така сумка червона гарна. Так ось, це її онука, виявляється. Була ... – різко поправила вона себе, – поховали її у березні.

Ми поникли. Для нас було несподіванкою тоді почути щось подібне. Знаючи Лесю, ми подумки були готові почути від неї якийсь дурний жарт чи дивну пропозицію, але ніяк не інформацію про недавню смерть майже знайомої нам людини. Тепер усі ми слухали її максимально уважно та зосереджено.

– Як це? Чому? – спитала Мар'яна.

– Поки ще не знаю – відповіла Леся, – але скоро все дізнаємось. Це якось пов'язано з одним занедбаним будинком, що стоїть на вулиці Грушевського. Чесно, всю розмову я не чула – я не дуже полюбляю стояти зайвою, коли батьки зустрічають когось знайомого і довго та нудно розмовляють. Я косила собі серпом пшеницю неподалік, як раптом почувся плач баби Галі, і тоді я вслухалася. Але до мене долинали лише уривки інформації: почула про будинок на Грушевського, ім'я Каті, що гуляла там, а потім і кричала, і як баба Галя з того часу щонеділі до храму Воскресіння Христового з того часу ходить, свічку ставить за упокій, як раптом ж-ж-жух.

Леся показала нам замотаний палець.

– У батьків потім цікавилася з цього приводу, то дізналася тільки, що її в закритій труні ховали. Кажуть, обличчя було неприродньо перекошене від страху – від того й у закритому. Більше нічого не казали, але я підозрюю, що вони щось мені не домовляють.

– Жах! – в один голос вимовили дівчатка, пересмикнувшись від огиди.

Вечірні сутінки поступово переходили в ніч. На вулиці ставало дедалі прохолодніше – і це не могло не тішити нас, стомлених спекою денного сонця. Кінець поля вже виднівся неподалік, і незабаром ми вийшли на вулицю, де й був той самий злощасний будинок.

Його було помітно ще здалеку – він був буквально темною плямою серед решти будинків. Який-небудь паркан був відсутній, можна було вільно заходити та перебувати у дворі. Будинок був великою загадкою і темою для пересудів у місцевих обивателів, і чутки, що передавалися з вуст в уста, явно змушували людей не тільки цуратися його, а часом навіть кидати на нього випадкові погляди. Але тоді ми нічого не знали про це місце, крім того, що почули нещодавно від Лесі, а тому з цікавістю розглядали напівзруйновану громаду таємничого будинку.

Подвір'я виглядало ще більш занедбаним, ніж сам будинок. Галявина перед будинком, город – все поросло бур'яном, де-не-де були розкидані предмети, які свідчили про побут, що колись відбувався в цьому дворі. Вдалині виднілася напівзруйнована споруда, яка могла служити чи то сараєм, чи то літньою кухнею – зараз сказати точно вже не було можливості. Уламки шиферу зустрічалися нам під ногами, поки ми повільно підступали до ґанку цього таємничого будинку. Уся ця моторошна картина не могла не тішити очі Лесі.

– Б'юся об заклад, в цьому місці вже точно водяться привиди! – впевнено сказала Мар'яна.

– А як давно він покинутий? – запитала її сестра Марина, – Чому ми раніше не знали про цей будинок?

– Торік тут такого не було! – здивовано сказав Бодя, – Пам'ятаю як ... приблизно в жовтні, коли відправляв книги, ходив цією дорогою на пошту, так даю слово, я точно помітив би весь цей гармидер. Присягаюсь, тут такого не було!

Незважаючи на наш палаючий інтерес, будинок виглядав досить зловісно, може бути навіть небезпечним, що було для нас достатнім аргументом не влазити в нього. Що саме викликало такі почуття – складно було сказати: він не був виконаний у готичному стилі, а його фасад не був прикрашений статуями химер, його вікна не були забиті, хіба що вибиті, як практично у будь-яких занедбаних будинках. Типова пустка. Хіба що можу відзначити відчуття, що промайнуло в мене, ніби хтось дивиться на тебе зсередини.

– Все, ходімо, – нарешті сказала Мар'яна, і тільки-но вона встигла розвернутися, як Леся зробила кілька впевнених кроків у бік будинку.

Нас спантеличила її рішучість увійти туди. Звичайно ж, погоджуючись на її пропозицію прогулятися до місця, де може бути щось цікаве, ми мали бути готовими до подібних витівок. У таку пізню годину ми гуляли лише перевіреними раніше місцями. Леся обернулася і запитала:

– Ну? Чого ви стоїте? Ходімо!

– Ти що, здуріла? – запитав Назар, – Ти бачила котра зараз година?

Леся артистичним жестом подивилася на уявний годинник на своїй руці – так вона показувала йому свій сарказм.

– Мої показують, що час увійти до будинку, а твої явно відстають.

– Я не піду туди, принаймні зараз! – І я! – різко відповіли решта дівчаток.

– Попередила б хоч заздалегідь.

– Тоді б це не було сюрпризом! – наполягала на своєму Леся.

Я, Богдан та Назар мовчали, всім виглядом показуючи, що наразі йти туди – це дуже дурна витівка: час вже пізній, на вулиці встигло стемніти і потроху починала підступати нічна прохолода. Кожен із нас намагався переконати Лесю, що покладатися лише на почуті уривками слова баби Галі (до речі дуже релігійної, забобонної та богобоязливої ​​особистості), не зробивши напередодні денну розвідку, і не дізнавшись нічого більше про цей будинок – це погана ідея. Леся чудово знала як все влаштовано в нашій компанії, але вона постійно любила підкреслювати свою індивідуальність і лідерські задатки, а тому часто нехтувала прийнятими правилами. Розуміли це і ми. А ще ми з хлопцями добре розуміли, що одну туди ми її не можемо відпустити.