Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

— Лайно, чорт забирай! — він повторив гріховні Джейкові слова. — Лайно, чорт забирай! Просто на порозі церкви, — його губи склалися в тоненьку рурочку. — Лайно, чорт забирай!

Гас похитав головою. Широка усмішка осяяла його обличчя, і він засміявся:

— Джейкі, я не пригадую, щоб колись доводилося отримувати від служби таке задоволення. Ні, досі ще жодного разу не було. Ти ж точнісінько влучив по їхньому благочестю. Лайно, чорт забирай!

Гас вів далі:

— Я поговорю з татом. Знаєш, Джейку, у світі ще буде чимало прикрощів, через які доведеться перейматися. Облиш свій жаль для важливіших справ, домовилися?

Гас повернувся і пішов униз сходами, сміх лунав і далі. А коли вийшов з будинку, спасіння, ним привнесене, підбадьорило Джейка. Брат був схожий на чоловіка, що отримав відстрочку на виконання смертельного вироку.

По обіді батько приїхав додому, аби перевірити Джейків стан. Він знайшов нас обох у спальні. Брат читав комікси, а я — книжку, про яку розповідав Денні О’Кіф. Вона називалась «Я — легенда». Давним-давно батько зробив покупку, яка дещо спустошила його і так скромний банківський рахунок. Інвестиція складалася із п’ятдесяти чотирьох томів «Британіки». То були «Великі книги західної цивілізації». Праці Гомера й Есхіла, Софокла, Платона, Томи Аквінського, Данте, Чосера, Шекспіра і Фройда. Розум та світла думка найкращих мислителів Заходу останніх двохсот-трьохсот років. Коли тато зайшов у нашу кімнату й угледів власних дітей, які читають (замість тих перлів) комікси та дешеві романи, можливо, його це й засмутило, але він не обмовився і словом. Тато звернувся до Джейка:

— Друже, мені потрібна твоя допомога.

Джейк відклав комікс і привстав:

— У чому річ?

— Лайза Брендт. Вона не хоче їхати з лікарні без Еміля, а йому треба там ще трохи побути. Вона і слухати нікого не хоче: ні його, ні Акселя. Еміль сказав, що, можливо, послухає тебе. Особливо, якщо ти зостанешся з нею, поки він не повернеться додому. Що скажеш?

— Гаразд, — погодився Джейк і зліз із ліжка.

— А мені можна?

Батько закивав, показуючи жестом, щоб ми поквапилися.

Міська лікарня штату Міннесота стояла на пагорбі, що височів над Нью-Бременом. Вражаюча сучасна конструкція з червоної цегли, до будівництва якої значною мірою долучилася сім’я Брендтів. Палата Еміля була на другому поверсі. У приймальні та коридорі зібралося чимало люду. Усі найближчі родичі були тут: брат, Аксель з дружиною Джулією, його племінник Карл. Юнак сидів поруч з Аріель і обіймав її за плечі. До лікарні також прийшли колеги з невеличкого коледжу, де Еміля вважали перлиною факультету музики. Мама сиділа у своєму святковому вбранні на підвіконні. Вона, заглиблена у свої думки, палила цигарку за цигаркою. Єдиною особою, якої я так і не побачив, хоча й сподівався на це, була Лайза.

Аксель нетерпляче чекав, коли ж приїде Джейк. Високий, атлетичної статури красень. Його біляве волосся трохи поріділо, а блакить очей була такою разючою, наче в них віддзеркалювалося саме небо. Щоразу, коли я бачив його обличчя, мені здавалося, що там ховається смуток.

— Дякую, Джейку, — щиро мовив він.

Брат закивав, і я зрозумів, що серед цих людей він і рота не розтулить.

— Де вона? — запитав тато.

— У палаті з Емілем. Я не можу навіть наблизитися. Ніхто не може. Джейку, вона не схоче піти. Але важливо, щоб вона це зробила. Емілю вкрай необхідно відпочити. Ти поговориш із нею?

Джейк зиркнув у кінець порожнього коридору.

— Ми можемо змусити її піти силою, — вів Аксель, проте це перетвориться на справжнісіньку сцену. Від того Емілю лише погіршає. Поговори з нею, я дуже тебе прошу.

Джейк підвів голову, кивнувши на знак згоди.

Аріель залишила Карла самого, підійшла до брата і стала навколішки. Її очі гарячкувато бігали:

— Джейкі, будь ласка, виведи її звідти без істерик. Йому надзвичайно потрібен відпочинок.

— Я зроблю все, що зможу, — почувся його шепіт.

Аріель поцілувала його в щоку. Джейк обернувся і пішов у палату. Батько й Аксель Брендт його супроводжували. Я спостерігав, як він намагається ступати в ногу з двома чоловіками, які височіли над ним. І хоча брат не йшов назустріч пекельній небезпеці, я чудово розумів, яка відповідальність лежала на його тендітних плечах. Того ранку я намагався зробити з Джейка героя, розповідаючи приправлену власною брехнею історію. Щойно брат зник за дверима палати Еміля Брендта, мене хвилею накрило почуття сорому. Не варто було того робити.

Я сів поруч із мамою на підвіконня. З вікна відкривався чарівний міський краєвид. Пагорб був високим та крутим, унизу спокійної недільної днини відпочивав Нью-Бремен. Вулиці містечка були чітко сплановані німецькими емігрантами. Вони нагадували поля шахової дошки для татової з Емілем щотижневої гри. Цього понеділка її, мабуть, доведеться відкласти. Мати поклала руку мені на ногу і міцно стиснула. Вона не дивилася на мене. Я точно не знав, що саме це означало. Можливо, то був якийсь невербальний знак чи лиш предмет під рукою, що допоміг їй намацати реальність.

— Служба минула без пригод? — за мить поцікавилася вона.