Chigozie Obioma - Рибалки

але Боджа його не почув.

— Ліхтарик нам не потрібен, — сказав я, силкуючись просунутися між двома чоловіками. — Можна просто йти повільніше. Бог безпечно проведе нас додому.

Ми вийшли надвір, він тримав руку на тому місці, де його вдарило ліктем, — мабуть, мацав, щоб перевірити, чи воно не напухло. Ніч була темна — така темна, що ми ледь-ледь бачили щось окрім вогнів машин і мотоциклів, що коли-не-коли проїздили дорогою. Але їх траплялося небагато, і здавалося, що всі подалися кудись, де можна побачити олімпійську гру.

— Той чоловік — просто дикий звір, не зміг навіть вибачитися, — сказав я, борючись зі слізьми. Я ніби відчував біль Обембе так само сильно, як і він сам, і бажання заплакати захопило мене повністю.

— Ш-ш-ш, — сказав тоді Обембе.

І він потягнув мене до кутка біля дерев’яної ятки. Спочатку я нічого не бачив, а тоді теж помітив те, що й він. Під пальмою коло наших воріт стояв божевільний Абулу. Ця картина впала мені в очі так раптово, що спочатку здалася нереальною. Я не бачив Абулу з того дня, коли ми зустріли його на Омі-Алі, але за ті дні й тижні, що минули відтоді, він, зникнувши з очей, або, скоріше, віддалившись на певну відстань, наповнив моє життя — наші життя — своєю лихоплідною присутністю. Мені розповіли його історію, мене застерегли щодо нього, я молився проти нього. Але увесь цей час я не бачив його і, сам того не знаючи, чекав на зустріч із ним і навіть хотів цього. І ось тепер він стояв просто перед нашими ворітьми й пильно дивився у наш двір, але не робив жодних видимих спроб увійти до нього. Ми з Обембе стояли й дивилися, як він жестикулював, вимахуючи рукою в повітрі, ніби розмовляючи з кимось, кого бачив тільки він. А тоді, раптово розвернувшись, він пішов у наш бік, продовжуючи на ходу щось шепотіти. Коли він порівнявся з нами, ми почули той шепіт, перемішаний зі здавленим сопінням, і мені здалося, що Обембе теж розібрав ті слова, бо він ухопив мене за руку й відтягнув з дороги божевільного. Я задихано дивився, як він йшов геть у гущу темряви. Його тінь, утворена світлом фар вантажівки нашого сусіда, коротко нависла над вулицею і зникла, коли вантажівка під’їхала ближче.

— Ти чув, що він бурмотів? — спитав мене Обембе, щойно навіжений зник з очей.

Я похитав головою.

— Хіба? — видихнув він.

Я вже хотів відповісти, коли повз нас пройшов чоловік із малим на плечах, і той малий лепетав віршика:

Дощику-дощику, годі поливати, Йди вже до своєї хати, Малі діти хочуть грати…

Ледве вони відійшли настільки, щоб не чути нас, Обембе спитав знову.

Я похитав головою, щоб показати, ніби нічого не почув, але то була неправда. Хоч і не чітко, але я почув слово, яке повторював Абулу, коли проминав нас. Воно звучало так само, як і того дня, коли воно проголосило кінець нашого миру: «Ікена».

* * *

Сумнівна радість пролетіла Нігерією, перетікши з вечора в ранок, як хмара сарани перелітає вночі й зникає зі сходом сонця, всипаючи місто своїми скинутими крилами. Обембе, Боджа і я раділи до пізньої ночі, слухаючи, як Боджа кінематографічно переказував нам гру хвилина за хвилиною, так ніби Джей-Джей Окоча обводив супротивників, як Супермен, що звільняє викрадених дітей, а Еммануель Амунеке вгачував свій гольовий удар, як Могутній Рейнджер. Близько півночі матері довелося втрутитися й наполягти, щоб ми лягали. Коли я нарешті заснув, мені наснився мільйон снів, і я дивився їх аж до ранку, коли Обембе почав різко плескати мене по плечу й кричати:

— Прокинься! Прокидайся, Бене! Вони б’ються!

— Хто, що? — спантеличено питав я.

— Вони б’ються, — затарабанив він. — Ікенна й Боджа. Вони б’ються по-справжньому. Ходи!

Задовго до того, як Обембе мене розбудив, Боджа прокинувся з прокльонами. Скрипуча вантажівка наших сусідів через паркан, родини Аґбаті, прорвалася крізь тонку завісу між світом сну й світом безтями спорадичними «Брум! Бру-умм! Бру-угугуммм!» Хоч вантажівка його й збудила, він і так хотів прокинутися рано, щоб піти репетирувати на барабанах з іншими хлопцями з церкви. Він поліз до ванни, тоді з’їв свою частку бутербродів, яку нам лишила мати, котра вже пішла до своєї крамниці з Девідом і Нкем, але мусив чекати, щоб передягтися у свіжу сорочку й штани, тому що, хоч він і перестав спати в кімнаті, яку ділив з Ікенною, його речі й досі лишалися в шафі, що стояла там. Мати, наша сокольнича, часто просила, щоб він перебрався до мене й Обембе, кажучи: «Ha pu lu ekwensu ulo ya — Не зачіпай чорта в його лігві». Але Боджа був непохитний. Він стояв на тому, що кімната так само належить і йому, як Ікенні, і що він нікуди з неї не вибиратиметься. А оскільки вони з Ікенною не розмовляли, Боджі часто доводилося чекати, поки Ікенна прокинеться й сам відімкне двері, щоб не доводилося його просити про це. Однак Ікенна більшу частину ночі провів надворі, приєднавшись до диких вуличних святкувань, що пронеслися Нігерією, і не виходив з кімнати майже до полудня. Обембе ще додав, значно пізніше, що Ікенна повернувся додому п’яний. Він сказав, що відчув коло нього сильний спиртовий запах, коли впускав його через наше вікно, бо мати опівночі замкнула двері й ворота.

Боджа нетерпляче чекав і казився від злості. Тоді, десь об одинадцятій, його терпіння вичерпалося, тож він підійшов до дверей і постукав, спочатку легенько, а тоді чимдалі нестриманіше. Обембе сказав, що розпалений Боджа приклав вухо до дверей, ніби зайшов до чужого дому, а тоді розвернувся до нього, ніби громом уражений, і сказав:

— Я не чую ознак життя. Ти впевнений, що Ікенна і досі живий?

Обембе сказав, що Боджа промовляв це запитання зі справжнім занепокоєнням, ніби боявся, що з Ікенною сталося щось лихе. Боджа прислухався ще раз, намагаючись вловити якийсь живий шум,