Ірина Смоліч - Пісок у склянці

не був, йому ні з ким не хотілося спілкуватися — його думки десь блукали, а неслухняне тіло відмовлялося підкорятися. Він повільно піднявся з крісла, вийшов у коридор і, трохи поміркувавши, вирушив у бік кухні. Зараз вона потопала в яскравому сонячному світлі, хоча тут все виглядало як завжди — навіть порожня котяча миска стояла на своєму законному місці. Віктор звичним рухом увімкнув кавоварку й одразу відчув голод, оскільки не мав ріски в роті з учорашнього ранку. В холодильнику знайшлися шинка та сир, і він уже почав намощувати бутерброди, коли подзвонили у двері. Віктор здригнувся й завмер на місці: що, коли він не відкриє? Але пролунав новий дзвінок, а потім ще і ще, і стало зрозуміло, що відкрити все ж таки доведеться.

У передпокої панувала тиша та приємна вранішня прохолода. Дзвінки припинилися, однак за дверима хтось перебував — Віктору було добре чути сопіння. Він клацнув замком, і тут йому ледь не зробилося погано: на порозі стояв ніхто інший, як Марк Гудвин у всій своїй стодвадцятикілограмовій красі, з пишною чуприною, у дорогому світлому плащі зі свіжими плямами від кави та в запилюжених черевиках.

— Ну нарешті, — невдоволено буркнув приятель і без запрошення вкотився кулею для боулінгу до передпокою. — Ти чому не брав слухавку? Не чув дзвінка? Сподіваюся, ти пам'ятаєш, який завтра день.

— Я... — Віктор доклав чимало зусиль, щоб опанувати себе, хоча це виявилося не так вже й просто — слова міцно застрягли в горлі.

— Гаразд, не звертай уваги. До речі, в тебе є щось пожерти? — Марк протупав по коридору до кухні, вмостився за столом і став роздивлятися бутерброди на тарілці. — Я щойно з літака і голодний як вовк. Можна?

У відповідь Віктор мовчки кивнув.

— О, дякую! — Марк схопив своїм лапищем один з бутербродів, відкусив від нього добрячий шмат та прийнявся з насолодою жувати. — Уявляєш, ці бісові жаднюги з авіакомпанії замість звичайного стейка стали подавати малесеньке куряче крильце. Як тобі? От скажи, чи може доросла людина з непоганим апетитом наїстися одним курячим крильцем?

— Гадаю, не може.

— І я про те!

— А ти що, кудись літав? — наче ненароком поцікавився Віктор, при цьому намагаючись виглядати природно.

— Ну от, приїхали! У Лондоні проходив міжнародний книжковий ярмарок. Ти що, забув? — Марк проковтнув останній шмат першого бутерброда, відсьорбнув каву з чашки Віктора й одразу потягнувся за другим. — Але ти правий, для мене ця поїздка була не з легких після всього, що сталося в серпні. Навіть не думав, що коли-небудь взагалі сяду в літак. Адже на тому рейсі, на який я запізнився, ніхто не залишився живий.

— Ти запізнився на рейс? — від хвилювання у Віктора пересохло у роті.

— Саме так. Ти якраз того дня привіз мені свій рукопис. Пам'ятаєш?

— Рукопис?

Марк перестав жувати й здивовано витріщився на Віктора.

— Гей, друже, ти чого? Не прокинувся ще? Між іншим, до презентації твоєї книги залишився день, а у нас купа невирішених питань. Тому давай, долучайся, — він поліз у свій величезний портфель та витягнув звідти теку з паперами. — Ось план завтрашніх заходів, прочитай і скажи свою думку.

Віктор взяв зі столу папери та почав удавати, що уважно їх вивчає. Насправді він намагався впоратися з тремтінням у руках і водночас перетравити отриману від Марка інформацію. А що, коли?.. Ні, ні, ні! Навіть думки такої він не міг припустити, щоб з'явилася хай і марна, але надія. Краще взагалі ні про що не думати, а мовчки пливти за течією. Принаймні так не виникне приводу для нових розчарувань та буде простіше примиритися з дійсністю.

Його роздуми перервав Марк, який, відкинувшись на стільці, тепер старанно орудував зубочисткою:

— А як справи у твоїх дівчаток? Давненько їх не бачив.

Віктор насилу вловив зміст питання.

— Як справи? Та начебто, нічого, — обережно відповів він і облизав пересохлі губи.

Чесно кажучи, це питання остаточно спантеличило його. Хіба Марк не знає, що сталося з Камілою та Ельзою? А якщо знає, то навіщо тоді питає? Зненацька на сходах почулися кроки: хтось стрімко нісся донизу. Віктор витер піт з чола та буквально впав на найближчий стілець, оскільки ноги відмовлялися слухатися. Невже і правда сталося диво? І доля хоче зробити йому подарунок? Чи в нього знову почалися галюцинації?

Кроки були чутні зовсім близько, і Віктор заплющив очі, щоб надати собі невеличку паузу. Він нервово копирсався в голові, намагаючись зрозуміти, хто з'явиться в отворі дверей, але думки його плуталися, а серце калатало з такою силою, що здавалося, зараз вискочить з грудей. Та раптом пролунав голос, який він вже не сподівався почути.

— Доброго ранку, татку!

Віктор глибоко зітхнув і повільно розплющив очі. Напроти нього стояла його маленька Каміла із заспаним личком, до того ще й босоніж. В руках вона тримала прим'ятого Фелікса.

— Доброго ранку, сонечко, — ласкаво вимовив Віктор, ледве стримуючи себе, щоб не кинутися в обійми до дочки. — А чому ти боса? Застудишся.

— Ой, я забула надіти капці!

— Тоді тобі доведеться повернутися за ними до кімнати. Але спочатку привітайся з дядьком Марком.

— Доброго ранку, дядьку Марк, — Каміла зробила легкий реверанс і вибігла з кухні.