Ірина Смоліч - Пісок у склянці

— Яка вона вже доросла! — усміхнувся Марк, проводжаючи її поглядом. — Мої теж ростуть наче гриби. Ще трохи й будуть вищі за мене.

Цієї миті на сходах знову почулися кроки та приглушені голоси, після чого до кухні ввійшла усміхнена Ельза. На ній красувалося обтисле трико, волосся було зібране в тугий вузол. У Віктора від хвилювання перехопило подих.

— Доброго ранку, любий, — вона підійшла до нього та поцілувала у щоку, як робила завжди, і тільки потім поглянула на Марка. — Привіт, Марку! Отже, це ти з настирливістю маніяка дзвонив у двері? Я чомусь так і подумала.

Ельза засміялася своїм чарівним веселим сміхом, одночасно наливаючи у свою чашку каву.

— Вибач, що не дав вам поспати з Камілою, — зніяковіло відповів Марк, — це дійсно був я. Але ти ж знаєш, який завтра день. Тому я й прийшов якомога раніше.

— Не переймайся, ми все одно вже прокинулися, — махнула вона рукою. — Добре, не буду вам заважати. Тим більше, мені самій треба збиратися на роботу.

Вона підхопила чашку з паркою кавою та вислизнула з кухні. При цьому Віктор зітхнув з полегшенням, оскільки бачити її зараз було нестерпним — занадто багато йому довелося пережити за останні дні.

— Слухай, а чом би нам не перейти до мого кабінету? Там буде значно зручніше працювати, — звернувся він до Марка, з останніх сил стримуючи емоції. — Йди розташовуйся, а я за тобою слідом. Тільки приберуся тут.

— Гаразд, у кабінет, так у кабінет, — знизав плечима Марк, і вже за хвилину його велетенський торс щез в отворі дверей.

Віктор залишився на самоті, і тут почуття взяли над ним гору. Його груди вибухнули глухим риданням, а по щоках побігли сльози, які неможливо було більше стримувати. Він не розумів до кінця, що відбувається. Напевно, всі попередні події йому тільки наснилися. Але тепер це не мало значення, адже він отримав те, що так пристрасно бажав — своє колишнє життя і тих, без кого його існування б втратило будь-який сенс...

...

Сріблястий «Рендж Ровер» мчав порожнім у вихідний день шосе, мимоволі відлякуючи спритних синиць край дороги. Сонце сяяло високо небі, і сніг, який щільним шаром вкривав землю, виблискував та грав веселкою в його променях наче глянсовий. Зима настала несподівано, трохи раніше призначеного строку, але Віктор був цьому тільки радий, з нетерпінням очікуючи, коли закінчиться осінь. Зараз він уважно стежив за дорогою та щось тихенько муркотів собі під ніс, в той час, як Ельза на сусідньому сидінні уважно вивчала дорожню мапу. Вона була одягнена в теплий комбінезон, які зазвичай носять лижники, та в'язану шапочку, і від цього виглядала зовсім юною. Каміла ж влаштувалася на задньому сидінні разом із Феліксом і розглядала у вікно пейзажі. Взагалі, в машині панувала святкова атмосфера — усі перебували в піднесеному настрої від передчуття майбутніх вихідних. Вони їхали у гості до своїх близьких друзів, на найкрасивіше озеро в окрузі, де було абсолютно все для чудового відпочинку.

— Мамусю, ти не забула взяти мої ковзани? — першою порушила тишу Каміла, відклеївшись від вікна.

— Не хвилюйся, сонечко, — відповів за Ельзу Віктор. — Я особисто поклав їх у валізу. Сподіваюся тільки, що озеро достатньо замерзло для катання.

Каміла задоволено відкинулася на сидінні та знову пішла в атаку:

— А нам ще далеко? І коли в нас обід?

Цього разу до розмови приєдналася Ельза.

— Май трохи терпіння, люба. Нам залишилося недовго. Але якщо ти зголодніла, візьми в сумці вівсяне печиво.

— Я тез хоцю пеціво, — встряв у розмову Віктор, зображуючи відомого казкового персонажа. — Я дузе-дузе голодний.

Його витівка розвеселила Камілу. Вона дістала з сумки пакетик свого улюбленого печива та почала дражнити ним Віктора. Ельза дивилася на їх пустощі з усмішкою, і тільки Фелікс виглядав трохи спантеличеним.

Коли всі нарешті заспокоїлися, Ельза відклала мапу та звернулася до Віктора:

— Ну як просувається твій новий роман? Вдалося написати хоч щось?

Не відриваючи погляду від дороги, Віктор невиразно хитнув головою.

— Так, дещо накидав, але з сюжетом поки що не клеїться.

— Нема натхнення?

— Не в цьому справа. Просто... — Віктор зробив паузу, наче боявся вимовити це вголос. — Просто мені стало нецікаво писати, розумієш?

— Ти більше не хочеш писати? — на обличчі Ельзи промайнуло здивування. — Але ти завжди про це мріяв.

— Я знаю, і все ж таки...

— І чим збираєшся зайнятися?

— Та є деякі думки, — Віктор задоволено примружився. — Днями мені подзвонив мій старий приятель, нині декан економічного факультету в університеті, в якому я вчився. У них звільнилася вакансія викладача міжнародного права. Отже, без роботи я не залишуся.

Ельза нічого не відповіла, і в машині знову запанувала тиша. При цьому кожен думав про своє. Зокрема, Віктор намагався згадати, коли саме він вирішив покінчити з професією письменника. Здається, це сталося в день презентації його останнього роману. До речі, пройшла вона дуже успішно, після чого книга почала розлітатися з полиць магазинів мов гарячі пиріжки. Видавництво навіть запропонувало виплатити йому аванс за наступні три книги, але він відмовився, про що анітрохи не шкодував. Така була ціна, яку він