Ірина Смоліч - Пісок у склянці

був пристебнутий ременем безпеки, він одразу знепритомнів. Коли Віктор прийшов до тями, то побачив себе на землі під рясним дощем, а поруч — водія вантажівки, який витягнув його з-під купи металу. І тут він помітив її, свою маленьку доньку, в кількох метрах від себе, безпорадну, з кривавим садном на лобі. Вона була схожа на поламану ляльку, через що хотілося кинутися до неї та міцно притиснути до грудей. Віктор не розумів, як Каміла опинилася в машині. Напевно сховалася там, щоб не чути сварку батьків, а може, навіть побачила, як він вдарив Ельзу, та злякалася. У будь-якому випадку, тепер це не мало значення.

Пізніше була лікарня, медики, поліціанти, слідчий з мільйоном питань і повний докору погляд дружини, адже врятувати Камілу не вдалося. А за два тижні Ельза сама наковталася пігулок та, не приходячи до тями, померла в лікарняній палаті. І ось тоді його розум не витримав. В одну мить свідомість відгородилася від минулого бетонною стіною, щоб заблокувати неприємні спогади. Хоча реальність все одно час від часу нагадувала про себе, хай і дещо по-чудернацькому. В такі моменти Віктор почував себе вкрай безпорадним, не підозрюючи, що за цим ховається лише страх перед власними спогадами. Але рано чи пізно правда повинна була вирватися назовні...

Він повільно розплющив очі та оглянув кімнату. У спальні було тихо і, на відміну від дитячої, панував повний порядок. Голова Віктора тріщала від болю, і йому коштувало неймовірних зусиль підвестися на ноги та зійти сходами униз. Як тільки він опинився в кабінеті, то помітив рукопис на столі, який привіз з дому пана Бове. Щоправда, виникали деякі сумніви щодо того, чи пропадав він взагалі. Втім, думати про це йому не хотілося. Віктор зібрав до купи аркуші зі столу та пішов через кухню до палісадника, не забувши прихопити по дорозі пляшку коньяку і сірники.

Його метою була невеличка жаровня на задньому дворі, де вони зазвичай готували барбекю. Він кинув рукопис на решітку, облив його коньяком і черкнув сірника. Залишалося підпалити папір, але він ніяк не міг на це зважитися. Віктор все дивився й дивився на крихітний вогник у своїй руці, немов занурювався у гіпнотичний стан, і в пам'яті поступово почали спливати події дня попереднього.

Ввечері тринадцятого серпня він дописав свій роман і, роздрукувавши його на принтері, вирушив до Марка. Причому їхати довелося на «Форді» Ельзи, оскільки він переплутав ключі й не захотів повертатися до будинку. Тієї ночі йшов сильний дощ, тому Віктор рухався по трасі з помірною швидкістю. Завдяки цьому він здалека помітив літню людину на узбіччі, яка однією рукою спиралася на тростину, а іншою — голосувала автівкам на дорозі. Старий виглядав якимось жалюгідним, розгубленим, і Віктор мимоволі зупинився. Але це тільки додало проблем: чоловікові дуже скоро зробилося погано, і довелося везти його до найближчої лікарні. Потім було декілька годин очікування в приймальному відділенні, безмежна втома та сон на канапі в холі. Коли Віктор розплющив очі, то зрозумів, що проспав у лікарні майже всю ніч і тепер навряд чи поїде до Марка. Ось тоді він і забув про теку на задньому сидінні «Форда», де вона пролежала до сьогоднішнього дня. Так-так, саме «Форда», а не «Рендж Ровера», як здавалося йому раніше. І пан Бове не мав до її зникнення жодного відношення.

Сірник в його руці швидко згас, тому довелося дістати з коробки інший. Цього разу Віктор без коливань підніс вогонь до пачки аркушів, після чого почав спостерігати за полум'ям, ніби від нього залежала його подальша доля. Він не відчував ні втіхи, ні вдоволення, ні спокою. Навпаки, туга та безвихідь навалилися ще сильніше: в його житті не залишилося нічого, що він цінував — ні найдорожчих людей, ні улюбленої справи. Якби тільки можна було все змінити! Пустити час назад і виправити помилки. Ненадовго заснути, а, прокинувшись, почути поруч знайомі голоси й побачити рідні обличчя.

Імпровізоване вогнище майже догоріло, і Віктор вже зібрався повернутися до будинку, коли його погляд зупинився на рекламному щиті, який потворною громадою стирчав по інший бік огорожі. Його встановила місцева влада з метою профілактики безпеки на дорогах; лише за останні кілька років в котеджному містечку під колесами автомобілів загинуло п'ятеро людей. На плакаті була зображена маленька дівчинка, а назустріч їй мчала машина з увімкненими фарами. Напис великими літерами наголошував: «Водій, дотримуйся правил та не перевищуй швидкість!». Віктор пам'ятав про цю рекламу, але настільки звик до неї, що майже не звертав уваги. І раптом його немов струмом вдарило: з плаката на нього дивилася та сама крихітка, яку він начебто збив на дорозі. А це означало, що насправді не існувало ніякої дівчинки, і його уява підмінила реальність звичайною картинкою.

Віктор понурив голову й знесилено поплентався до будинку. Останній пазл став на своє місце. У кабінеті він вилив залишки коньяку в широкий келих, випив усе одним ковтком, а потім підійшов до письмового столу і сів на своє робоче місце. Зараз кабінет здавався йому якимось незатишним, навіть чужим, кожна деталь інтер'єру викликала почуття відрази. І тут він згадав про ключ, який все ще лежав у нього в кишені. Віктор вставив його у замкову щілину нижньої шухляди — єдину що мала таку, — і був здивований, коли ключ з легкістю провернувся. На дні шухляди лежав револьвер. Сріблястий, блискучий, такий самий, який був у батька, і це чомусь подарувало йому неймовірний спокій. Все вірно, так і має бути. Пісок наповнив склянку по вінця, тому настав час пройти шлях спокути. Віктор приклав револьвер до скроні, закрив очі та натиснув на гачок. Грім пострілу нищівною хвилею прокотився будинком. А в цей час за вікном повільно підіймалося сонце, забарвлюючи небо у колір бірюзи, та зароджувався новий день, який мов ковток свіжого повітря дарував усім стражденним нові надії.

Епілог

Віктор прокинувся від того, що на письмовому столі задзвонив телефон, і насилу розплющив очі. Хто б це