Леся Українка - Том 7

заручені, то не сором було й прилюдно прощатися. Семена хутко здогнала його мати, несучи щось у клуночку,— низенька старенька жіночка уголос плакала, йдучи за сином.

От і стали наші за цариною біля млина. Там уже стояло скілька хлопців і родичі при них. Велися уривчасті речі, лунали нестримані ридання. Були там і безрідні хлопці, ніхто їх не проводжав, ніхто не плакав за ними, та щось... не видно було, щоб вони були веселіші за других. А вже щонайгірше було тим жонатим! Хоч розступися земля! І мати і жінка голосять, неначе на смерть наряджають. А бодай би не вінчатись, ані заручатись!..

Всі вже в зборі,— час рушати. Ох, тяжке теє прощання! Шість літ, чотири роки,— то ж не вік, а скільки зміниться за той час? Одно життя кінчається, друге завтра починається, а тепера то мов і життя нема.

Безрідні стоять скраю, дивляться смутно на чуже горе, та й своє в серці ворушиться. Жонаті востатнє обіймаються. Жінки голосять, інші мліють. Семен обійняв свою матір і плаче ревне: «Прощайте, мамо! прощайте, рідна! накажіть Ганці, щоб не тужила!..» — та й мови не стає. Товариш узяв його за руку і повів до гурту новобранців, що вже одважилися рушити в дорогу. Семен покірно пішов за товаришем, ридаючи та хитаючись на ході.

Корній стояв, опустивши руки, дивився на матір, що припадала до нього, не плакав, нічого не наказував, мовчки стояв. Очі йому потемніли, і губи стиснуті були. Ні мови, ні сліз, нічого.

— Прощавайте, мамо! — раптом сказав він хрипло, круто одвернувся, немов одірвався, і твердою ходою подався услід за товаришами. Іваниха сплеснула руками і впала до землі зомліла, гостра туга її підкосила. Син не бачив того, він не оглядався позад себе...

Новобранці пішли. Довго мрів їх гурток на полі, все меншаючи в очах, аж поки не скрився за лісом. Тихо йшли вони, не співали, не доносив вітер прощального співу родині. Не до пісень їм! Завтра вони заспівають, як підуть по місту з навісним свистом, з грімкою музикою, та будуть то інші пісні!

VI

На вокзалі в невеличкому волинському місті зібралося багато сірого люду, найбільше маячать короткі жовті кожушки та подекуди москальські сірі шинелі,— се вирушають новобранці з сього міста. Поїзд хутко має рушати, і всі новобранці вже зібрались перед ним з клунками в руках. Одні вже розходяться по вагонах, а інші ще стоять, прощаються з родичами. Проводжати, однак, небагато прийшло,— поїзд рушав пізно упочі. Чутно й тут плач і голосіння, але хто чув їх в день прийому, тому вже вони тепер не так вражають серце. Тоді плакали так, мов тільки що в труну покладали, а тепер так, як плачуть над давно закритою могилою. А самп новобранці вже не плачуть. Для них вже настало нове життя, вони переступили через межу,-— краще воно чи гірше те нове життя, дарма, вже почалось!

— Корнію, Корнію! А де ти? Ходи, сядемо разом! — гукає невисокий новобранчик, клопотливо бігаючи вздовж поїзда та шукаючи товариша очима при тьмяному світлі ліхтарів.— Корпію, де-бо ти?

— Ось де, тутечка, ніде не згубився,— озивається поволі Корній, виступаючи з гурту товаришів,— а що, Семене, хіба страшно самому без мене їхати?

— Воно-то не страшно, а все ж...

— Заходите, заходите, нечего разговариватьі — гукнув на хлопців фельдфебель, і вони хутко увійшли до вагона, що вже був повний людей. Однак місце знайшлось і Кор-нієві з Семеном, вони зайняли собі вдвох одну лавку.

— Ну та й напакували ж нас у сей вагон, нема де й голкою штрикнути. Тут награємось за ніч в тісної баби,— говорить хтось з кутка.

і

ШКОЛА

Довго збиралась я одвідати мою товаришку, що була учителькою в церковноприходській школі, аж врешті вибралась. Ну, та й день же я вибрала! Не вспіла я од’їха-ти й верству від міста Луцька (село, де жила моя товаришка, було верстов за двадцять від Луцька), як вчистив страшенний дощ, так під ним я доїхала до самого села, мов крізь сито бачила хати і греблю з вербами, та вже тільки на майдані він дав мені трохи просвіток, і я побачила ясніше церкву, попівський великий будинок, а трохи далі від нього маленьку хату з ганочком і з шкільним дзвінком біля ганочку. «Оце ж і школа,— сказав мій візник,— та тільки як ви до неї доберетесь?» Справді, перед самою школою була велика калюжа, немов який брід. Я дивилась на неї з недовір’ям і вибирала місце, куди б ступити так, щоб не зав’язнути на першому ж кроці. Тим часом моя товаришка побачила мене у вікно і вибігла на ганок з голосним радісним вітанням: «А, ось і ти! нарешті! Та що се ти, видно, злякалась моєї Венеції? Нема чого робить, друже мій, скачи в воду». Я мусила послухать її ради і одважно скочила по щиколотки в воду, врешті се не було великою одвагою, бо вже й так я промокла гаразд, то небагато зосталось довершити. Увійшовши в хату, після перших вітаннів взаємних, я стягла з себе мокре убрання і хотіла повісити його на стіну, коли се моя товаришка спинила мене: «Куди ти? воно тобі все вибілиться, та ще мокре воно, то й не одчистиш». Нема чого робить, чіпляю я його на стілець, а сама хочу сідати на другий. «Не сідай!» — крикнула товаришка. Я з дивом оглянулась на неї. «Сей стілець має тільки три ноги».— «А де ж цілий?» — спитала я. «На цілому висить твоє убрання, а більш стільців нема. Сідай на моєму ліжку, а я присуну стола, та й будемо чай пить».

Умостились якось, хутко й чай був готовий; поки товаришка поралась з ним, я розглядала її домівку, та врешті не було там чого довго й розглядати. Голі стіни, полупана стеля і ще більш полупана груба, біля груби ослінчик з кухлем і мискою до умивання, потім шафка маленька, під другою стіною стіл,— на сей час він був присунутий до ліжка,— скриня та відомі вже стільці, та от і все.

— Ну,— кажу я товаришці,— оце ж я приїхала подивитись на твою академію, як то ти тут людей просвіщаєш.

— Шкода, не побачиш, запізно приїхала.

— Як се? Таж тепер половина квітня,