Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

пристрастю. Саме Джона він вважав своїм особливим нащадком, втіленням свого майбутнього, свідченням свого безсмертя. Джон мав намір стати винахідником, отже, мусив би обрати фізику. Його аспірантурою мав керувати Роберт Стадлер. Франциско збирався після випуску покинути університет і почати працювати, стати промисловцем. Він досконало поєднував у собі нас обох, своїх інтелектуальних батьків. А Раґнар — ви не знали, міс Таґґарт, який фах обрав Раґнар? Ні, не пілота-аса, не дослідника джунглів, не водолаза-глибоководника. Він обрав те, що потребує значно більшої сміливості. Раґнар обрав шлях філософа. Абстрактного, теоретичного, академічного, усамітненого філософа з вежі зі слонової кістки…

Так, Роберт Стадлер любив їх. І все ж — я ж сказав, що здатен убити, щоб захистити їх, — не було кого вбивати. Якби ж то ситуацію можна було виправити, убивши Роберта Стадлера! Але залежало не на цьому. Серед усіх людей, провин та гріхів, що руйнують наш світ, його провина була найтяжча. Його інтелект дозволяв усе зрозуміти. Його звання, його внесок санкціонували закон мародерів. Саме він наукою посилив владу злодіїв з пістолетами. Джон на таке не сподівався. Я теж…

Джон повернувся, щоб пройти аспірантський курс з фізики. Але не закінчив його. У день, коли Роберт Стадлер підписав документ про створення Державного наукового інституту, Джон покинув університет.

Я випадково перестрівся зі Стадлером саме після його останньої розмови з Джоном. Він геть змінився.

Сподіваюся, мені більше ніколи не випаде бачити таких змін на людських обличчях. Він дивився, як я наближаюсь, і я чудово зрозумів, що саме змусило його накинутися на мене і закричати: «Як ви всі мені остогидли, непрактичні ідеалісти!» Я відвернувся. Знав, що цей чоловік щойно виголосив собі смертний вирок.

Міс Таґґарт, чи пам’ятаєте, як ви запитували про трьох моїх учнів?

— Так, — прошепотіла вона.

— З вашого запитання я зміг зрозуміти, що саме розповів про них Роберт Стадлер. Скажіть, чому він узагалі про них згадав?

Акстон зауважив її гірку посмішку.

— Він розповів мені їхню історію як виправдання власної зневіри в людському інтелекті, як підтвердження його марності. Показав їх мені, як приклад своїх невиправданих сподівань. «Їхній хист міг би змінити історію», — сказав він.

— Хіба ж вони цього не зробили?

Даґні повільно кивнула і схилила голову на знак мовчазної згоди й шаноби.

— Я хотів би, міс Таґґарт, щоб ви зрозуміли: абсолютне зло — в тих людях, які переконані, що світ — царина недоброзичливості, і добро тут не має жодного шансу на перемогу. Нехай би вони перевірили свої передумови, поглянули на підстави власних цінностей. Нехай, перш ніж видати собі неписаний дозвіл на зло-з-необхідності, переконаються, чи справді знають, що таке добро і яких умов воно потребує. Роберт Стадлер переконаний, що інтелект — нікчемність, що людське життя — цілком нераціональне. Невже він сподівався, що Джон Ґолт стане визначним науковцем, який підкорятиметься наказам доктора Флойда Ферріса? Невже він думав, що Франциско д’Анконія може стати великим промисловцем, який погодиться накопичувати прибутки для Веслі Моуча? Невже гадав, що Раґнар Даннескольд, сягнувши рівня видатного філософа, проповідуватиме під керівництвом доктора Саймона Прітчетта і розповідатиме людям, що розуму не існує, а правда — прерогатива сильного? Невже саме таке майбутнє Роберт Стадлер уважав раціональним?

Я хотів би, міс Таґґарт, щоб ви зауважили: ті, хто найголосніше кричать про зневіру і крах чеснот, про неспроможність розуму, про важливість логіки — це саме ті люди, які досягнули цілковитого, точного, логічного результату після проповідування таких безжально логічних ідей, що їх страшно навіть ідентифікувати. У світі, де розуму відмовлено в існуванні, де проголошено моральну правоту закону брутальної сили, а здатних діяти карають на користь бездіяльних, жертвуючи найкращими на догоду найгіршим, — у цьому світі найкращим доводиться виступати проти суспільства, ставати його найзапеклішими ворогами. У такому світі Джон Ґолт, людина з неосягненними інтелектуальними здібностями, завжди залишатиметься некваліфікованим чорноробом, Франциско д’Анконія, дивовижний виробник багатств, стане марнотратником, а Раґнар Даннескольд, зразок просвітлення, перетвориться на носія жорстокості. Суспільство — і доктор Роберт Стадлер зокрема — досягнуло своєї мети. На що тепер їм скаржитися? Що їхній Всесвіт — нераціональний? Чи так це?

Він усміхнувся: безжально ніжно і впевнено.

— Кожен будує свій світ за власною подобою, — мовив він. — Людина має можливість обирати, але не має влади, щоб уникнути необхідності вибору.

Якщо людина зречеться своїх умінь, то зречеться й статусу людини, отримавши замість сфери свого існування гнітючий хаос нераціонального — з власного ж вибору. Хто здатен зберегти бодай одну власну думку, не пошкоджену поступками перед волею інших, хто приносить у реальність сірник або ділянку саду, створену згідно з власним способом мислення, — той (і до тієї міри) є людиною, а міра ця — єдиний спосіб визначення чеснот.

Вони, — вказав доктор Акстон на своїх учнів, — не робили жодних поступок. Оце, — показав він на долину внизу, — міра того, що вони змогли зберегти і чим вони є… Я можу ще раз повторити відповідь на ваше запитання — знаю, що ви цілком її зрозумієте. Ви запитували, чи пишаюсь я тим, як склалася доля трьох моїх синів. Я пишаюся дужче, ніж міг сподіватись. Я пишаюся кожним їхнім учинком, кожною метою і кожною цінністю, що вони обрали. І це, Даґні, моя повна відповідь.

Він вимовив її ім’я батьківським тоном. А два своїх останніх речення він промовляв, дивлячись не на неї, а на Ґолта.

Даґні бачила, що Ґолт відповідає йому відкритим поглядом. Зустрівшись з Акстоном очима і завмерши так на мить, він наче підтверджував почуте. Потім Ґолт перевів погляд на неї.

Даґні прочитувала в цьому погляді той неозвучений титул, що заповнював простір між ними, титул, яким нагородив її доктор Акстон, не промовивши, проте, вголос, а тому й решта не змогли цього впіймати. Натомість в очах Ґолта Даґні зауважила і радість від її шоку, і підтримку, і — найнеймовірніше — ніжність.

Мідна ливарня № 1 д’Анконії здавалася невеликим шрамом на обличчі гори — наче ножем було зроблено кілька незграбних надрізів, залишивши на багряно-коричневому фланзі висічені в камені полиці: червоні, мов рани.

Цей бік скелі яскраво освітлювало сонце. Даґні стояла на краю, тримаючись з одного боку за руку Ґолта, з іншого — за руку Франциско. У їхні обличчя дмухав вітер з долини, розташованої на шістсот метрів нижче.

«Ось, — думала Даґні, дивлячись на шахту, — історія людського багатства, виписана в тілі гори». Кілька сосон, покручених бурями, що лютували на цих диких просторах упродовж століть, нависало над отворами. На кам’яних полицях працювало