Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

Він прочитав у вражених очах Даґні повторення власної думки: думки про ті загрози, яким вирішив протистояти дорослий Раґнар. Доктор Акстон стенув плечима і розвів руками з безпорадною самоіронією. Кей Ладлоу всміхнулася йому.

— Мій будинок був біля самого університету, — зітхнувши, продовжив Акстон, — на високій кручі над озером Ері. Ми вчотирьох провели разом багато вечорів. Сиділи отак, на задньому дворі мого дому, протягом багатьох вечорів ранньої осені або навесні, тільки замість цього гранітного схилу перед нами лежало озеро, мирне плесо якого простягалося на невизначений обшир. У ті вечори мені доводилося працювати більше, ніж під час будь-якої університетської лекції, відповідати на будь-які запитання хлопців, обговорювати різноманітні проблеми. Приблизно опівночі я готував гарячий шоколад і змушував хлопців його випивати, оскільки підозрював, що вони ніколи не мали часу нормально поїсти, а потім ми продовжували розмовляти, аж поки озеро не розчинялось у цілковитій темряві, а небо ставало світліше за землю. Було кілька разів, коли ми сиділи так, і я раптом помічав, що небо починає темнішати, а озеро — навпаки, бліднути, і вже за кілька промовлених нами речень наставав день. Я мусив пильніше за цим стежити, адже знав, що вони мало сплять, але я часто про це забував, втративши відчуття часу; розумієте, коли вони до мене приходили, я завжди почувався так, ніби зараз — ранній ранок, і попереду — довгий, розслаблений день. Вони ніколи не говорили про те, чого б могли бажати від майбутнього, ніколи не розмірковували про можливість того, що існує таємнича всемогутня сила, яка обдарувала їх невідомими талантами, дозволивши досягати бажаного; вони говорили про те, що робитимуть насправді. Чи прихильність здатна перетворювати людину на боягуза? Точно знаю, що страх я відчував тільки тоді, коли слухав цих хлопців і думав про те, на що перетворюється світ, з чим їм доведеться зіткнутись у майбутньому.

Страх? Так, але це було навіть більше, ніж страх. Це була емоція, здатна штовхнути людину навіть на вбивство; вона виникала, коли я думав, що метою обраного світом курсу є знищення цих дітей, що троє моїх синів приречені бути принесеними у жертву. О, так, я міг би вбити, але кого там було вбивати? Всіх і нікого, адже не існувало єдиного ворога, лідера, негідника, якогось конкретного недоумкуватого соціального працівника, нездатного заробити жодного пенні, чи злодійкуватого бюрократа, що боїться власної тіні; ціла земля котилась у безсоромність жаху, і її підштовхували руки кожного удаваного достойника, який вірив, що потреба — священніша за уміння, що жалість має більшу цінність, ніж справедливість. Але то були епізодичні моменти. Я не почував такого весь час. Слухав своїх дітей і знав, що їх ніщо не подолає. Я дивився на них, на те, як вони сиділи на моєму подвір’ї, дивився на темні будівлі, що височіли над моїм домом, досі символізуючи пам’ятник вільної думки — Університет Патріка Генрі, — а ще далі сяяв вогнями Клівленд, помаранчевий відблиск сталеливарних заводів пробивався крізь ряди димових труб, мерехтіли червоні цятки радіовеж, довгі білі промені аеропортів на темній облямівці неба, і я думав, що в ім’я всієї величі, що будь-коли існувала, змушувала цей світ рухатися, в ім’я величі, нащадками якої вони були, ці хлопці повинні перемогти… Пам’ятаю одну ніч, коли я зауважив, що Джон занадто довго мовчить, — виявилося, він заснув, випроставшись на землі.

Хлопці потім мені зізналися, що він не спав уже протягом трьох днів. Я відразу ж відіслав їх додому, та не наважився потурбувати Джона. Була тепла весняна ніч, я приніс ковдру, щоб його вкрити, і дав можливість спати там, де він заснув. Сидів біля нього до ранку, вдивляючись у його обличчя спершу при світлі зірок, а потім — перших сонячних променів, що вигравали на його чолі й на повіках. Те, що я переживав, не було молитвою, я не молився, то був стан, в якому молитва може стати хибною дією: то була цілковита, впевнена, самоствердна відданість любові до правди, певності того, що істина переможе, а цей хлопець матиме майбутнє, на яке заслуговує.

Акстон підняв руку і вказав на долину.

— Я не очікував, що це майбутнє стане таке масштабне і аж таке складне.

Стемніло, барва гір злилась із барвою неба.

Внизу, під товариством, наче прикріплені в просторі, сяяли вогні долини, трохи вище спалахувала загравою ливарня Стоктона, а освітлена вервечка вікон будинку Малліґана, схожа на вікна вагона, врізалась у небо.

— Але я таки справді мав суперника, — поволі вимовив Акстон. — Це був Роберт Стадлер. Не супся, Джоне. Це ж минуле. Колись Джон по-справжньому його любив. Зрештою, як і я; не зовсім, але те, що я відчував до розуму Стадлера, болісно нагадувало любов; це було найрідкісніше з усіх задоволень: захоплення. Ні, я його не любив, але ми з ним завжди почувалися так, ніби разом вижили після втрати спільного світу, опинившись у драглистій трясовині навколишньої убогості. Смертельний гріх Роберта Стадлера полягав у тому, що він так і не усвідомив, де його справжня домівка. Він ненавидів тупість. То була єдина емоція, яку він виявляв стосовно інших людей: в’їдлива, гірка, втомлена ненависть, спрямована на будь-яку недоречність, що мала нахабство перед ним постати. Він хотів іти до власної мети, хотів, щоб йому дали спокій і можливість це робити, хотів змітати людей зі своєї дороги і ніколи не зважав на те, якими засобами цього досягнути, не переймався характером власного шляху і шляху своїх ворогів. Він обрав коротшу путь. Ви усміхаєтеся, міс Таґґарт? Ви ж ненавидите його, адже так? Ви достеменно знаєте, який саме коротший шлях він обрав… Він сказав вам, що ми з ним стали суперниками через цих трьох студентів. Так і є, хоча я ніколи не дивився на це з такого боку, то був його погляд.

Що ж, якщо ми були суперниками, то я мав одну перевагу. Я знав, чому їм необхідно опанувати обидві професії. Він так і не зміг осягнути, нащо їм цікавитися моїм фахом. Зрештою, і для себе самого він так і не усвідомив важливості філософії — саме це його й зруйнувало. Але в ті роки він був іще достатньо живий, щоб ухопитися за цих трьох студентів. Ухопитися — дуже влучне слово. Інтелект — єдина цінність, що він перед нею схилявся. Він учепився за хлопців так, наче вони були його особистим скарбом. То був дуже самотній чоловік. Думаю, Франциско з Раґнаром стали єдиною любов’ю його життя, а Джон — єдиною