Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

1 085
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 196
Перейти на сторінку:
та справа, що я вирішила її практикувати, і яку, на противагу порожній балаканині про материнство, у зовнішньому світі неможливо реалізувати. Впевнена, ви знайомі з моїм чоловіком, він — учитель економіки, а зараз працює лінійним монтером на Діка МакНамару. Ви, звісно ж, знаєте, що в цій долині не може існувати колективних зобов’язань і що родичам та близьким вхід сюди заборонений — за винятком тих випадків, коли кожна особа приймає присягу протестувальника за власним незалежним переконанням. Я приїхала сюди не тільки задля професії свого чоловіка, а й заради себе самої. Я прибула сюди, щоб виховати моїх синів людьми. Я не віддала б їх на поталу освітній системі, розробленій для того, щоб зупинити розвиток дитячого мозку, щоб переконати дитину, що розум — безсилий, що існування — це нераціональний хаос, якому неможливо дати раду, отже — нав’язати їм стан хронічного жаху. Ви чудуєтесь з різниці між моїми дітьми і дітьми з зовнішнього світу, міс Таґґарт? Але ж причина цієї різниці така проста. Причина в тому, що тут, в Ущелині Ґолта, немає жодної особи, яка б не вважала страхітливою імовірність звернутися до дитини з найменшим натяком на нераціональне.

Даґні подумала про тих учителів, яких втратили школи зовнішнього світу, коли дивилася на трьох учнів доктора Акстона у вечір їхнього щорічного возз’єднання. Запросили також Кей Ладлоу. Вони вшістьох сиділи на задньому подвір’ї будинку, західне сонце освітлювало їхні обличчя, колір долини ущільнювався, заповнюючись м’якими синіми випарами.

Даґні дивилася на його учнів, на три гнучкі, жваві постаті, що напівлежали на обтягнутих парусиною кріслах, розслаблені й задоволені, вбрані в широкі штани, вітрівки та сорочки з відкритою шиєю: Джон Ґолт, Франциско д’Анконія, Раґнар Даннескольд.

— Нехай вас це не вражає, міс Таґґарт, — усміхаючись, мовив доктор Акстон, — і не припускайтеся помилки, думаючи, що мої учні — якісь надлюдські істоти. Вони — набагато видатніші, ще дивовижніші: це звичайні люди — такого світ ніколи ще не бачив — і їхня особливість у тому, що їм вдалося такими залишитися, не залежати від впливів світових догм, нагромадженого зла століть. Таки справді — треба мати винятковий розум і ще винятковішу цілісність, щоб залишитися людиною, адже людина — раціональна.

Даґні відчула в ставленні доктора Акстона щось нове, якусь зміну в його суворій стриманості. Здавалося, він долучив її до їхнього кола, наче вона була кимось важливішим за звичайну гостю. Франциско поводився так, наче її присутність під час цієї зустрічі була природною, тому її слід було сприймати радісно, як і належить. Ґолтове обличчя не видавало жодної реакції. Він поводився, немов люб’язний конвоїр, який привів її сюди на прохання доктора Акстона.

Даґні зауважила, що погляд доктора Акстона весь час звертається до неї, немов промовляє про мовчазну гордість, демонструючи вдячному спостерігачеві своїх учнів. У розмовах він весь час повертався до єдиної теми, наче батько, який виявив, що слухач зацікавлений у найзаповітнішому для нього:

— Бачили б ви, якими вони були в коледжі, міс Таґґарт. Ви б не знайшли трьох інших хлопців, «призвичаєних» до таких різних обставин, але — до чорта звички! — вони, мабуть, обрали одне одного з першого погляду серед тисяч інших в університеті. Франциско, найбагатший спадкоємець на світі, Раґнар, європейський аристократ, і Джон, людина, яка створила себе сама у всіх сенсах. Він виник нізвідки, без пенні в кишені, сирота, без жодних зв’язків. Насправді він був сином механіка з заправки на якомусь закинутому перехресті в Огайо. У дванадцять років пішов з дому, щоб прокласти власний шлях. Але я завжди волів думати, що він з’явився на цей світ, як Мінерва, богиня мудрості, яка вистрибнула з голови Юпітера вже доросла і цілком озброєна…

Пам’ятаю день, коли я вперше побачив цю трійцю. Вони сиділи в кінці аудиторії, я викладав спеціальний курс для аспірантів, такий складний, що кілька сторонніх осіб наважилися відвідувати саме ці лекції. Вони здавалися занадто юними навіть як на першокурсників, їм було тоді по шістнадцять, як я згодом довідався. Наприкінці лекції Джон піднявся, щоб поставити мені запитання. Я пишався б як викладач, якби почув таке запитання від студента, який протягом шести років навчався філософії. Запитання могло б стосуватися метафізики Платона, тільки сам Платон до нього чомусь не додумався. Я відповів і попросив Джона зайти до мене в кабінет після лекції.

Він прийшов — вони прийшли втрьох — я побачив двох інших у вестибюлі й теж запросив увійти. Я розмовляв з ними протягом години, потім скасував усі свої зустрічі й продовжував розмову решту дня. Після цього я домовився, щоб їм дозволили відвідувати мій курс і отримав за це їхню довіру. Хлопці пройшли курс. Вони отримали найвищі оцінки в групі.

Усі троє досягли найбільших успіхів у двох предметах: у фізиці та філософії.

Їхній вибір дивував усіх, крім мене: сучасні мислителі вважають, що розуміти реальність не обов’язково, а сучасні фізики вважають, що мислити — не конче. Я знав протилежне. Але мене дивувало те, що трійко цих дітей теж це розуміли. Роберт Стадлер був керівником кафедри фізики, а я — керівником кафедри філософії. Ми з ним порушили заради цих трьох студентів усі правила й заборони, звільнили їх від режиму, від необов’язкових курсів, навантажили найскладнішими завданнями і за чотири роки розчистили їм шлях до найважливішого у тих двох предметах, які вони обрали. Хлопці працювали. До того ж протягом цих чотирьох років вони заробляли собі на життя. Франциско та Раґнар отримували від батьків забезпечення, Джон не отримував нічого, але всі троє мали повноцінну роботу, заробляючи власний досвід і гроші. Франциско працював на ливарні, Джон — у залізничному депо, а Раґнар — ні, міс Таґґарт, Раґнар не був останній, він був найстаранніший і найскромніший з усіх трьох — працював клерком в університетській бібліотеці. Їм вистачало часу на все, що було потрібно, але не вистачало на спілкування чи на колективні університетські заходи. Вони… Раґнаре! — раптом різко вигукнув він. — Не сідай на землю!

Даннескольд зіслизнув додолу і сидів тепер на траві, поклавши голову на коліна Кей Ладлоу. Після слів Акстона він покірно підвівся, посміюючись. Доктор Акстон усміхнувся, ніби перепрошуючи.

— Це моя давня звичка, — пояснив він Даґні. — Мабуть, «умовний» рефлекс. Я весь час казав йому це в університетські роки, коли він у прохолодні й туманні вечори сідав на землю на подвір’ї мого будинку. Він був такий нерозсудливий, змушував мене хвилюватися. Але мусив же розуміти, як це небезпечно і…

Акстон різко замовк.

1 ... 36 37 38 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"