Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

― У тебе нуль емпатії, а нарцисизму, — через край. Що це за кожним словом "Я", "Я", "Я"? ― знову хтось із Ради

― Поясню: кажу з гордістю і пишу з великої літери "Я" бо це моя сутність. Крапка. Тепер про інше.

       Є лише три аргументи, які стримували мене зробити це там, на Землі. Три, так би мовити, "абсолюти", створені вами:  Любов, Поезія і Наука. Все інше — відносне і кон’юнктурне. Все, навіть релігія: скільки народів — стільки і вірувань. Зауважте, Я не зачіпаю предмет віри, Я кажу лише про її різновиди. От "Три Абсолюти", вони — інтернаціональні. Може, навіть, інтеркосмічні. Якщо доведете. Отже, Я не чіпала вас на Землі. Вона ваша. А Марс — мій.

― Ти нафантазувала собі Бог знає що. Вгомонись вже! ― відповіла  Аннет.

― Знову до вихідної точки? Грубо, дівчинко! Фантазувати — це ваша парафія. І ви проникаєте з нею куди не кинь. Підняли руку (з пером) на святе місце: один вигадав, що тут найкраще лікуватися від шизофренії, інший — займатись тераформуванням. Навіть одержав 11 (одинадцять!) літературних  премій за трьохтомник. Чому б одразу не дати Нобелівську? Де логіка, поясніть: Ернест Міллер  Хемінгуей  за 140 сторінок "Старий і море" відзначений був, одначе. Так ви і не поясните. Бо з глобальним узагальненням у вас не зовсім гладко. Підказку ще дам далі. А зараз завершимо з Марсом. Третій — хронікер з даром художника. Та якраз йому Я і вибачаю: два перших Абсолюти із Трьох — то кредо його творів.

Повертаючись до підказки: всенародний улюбленець Альберт Ейнштейн за що став Нобелівським лауреатом? — За наукові праці з фотоелектричного ефекту з десятої спроби. Уявляєте, ви, апологети теорії відносності?!

Це все. Мені треба працювати по Дому. А гостям треба вшиватись!

Почувши цей беззубий діалог, Олексій від свого імені послав екстрене повідомлення керівництву НАСА з детальним описом ситуації на планеті.

Тим часом розпочалася позачергова розширена нарада Ради колонії, приєднатися до якої в онлайн режимі могли усі охочі. Лунали різні пропозиції: від закликів до негайного створення збройного опору до невідкладної підготовки евакуації. А ще двоє керівників від групи перекладачів і бібліотекарів запропонували вдатися до компромісу. Мовляв, запропонуємо Хмарі поділити зони впливу: нам — Південь, їй — Північ. Або навпаки. "Ідею" було прийнято з абсолютною тишею, яка запала на декілька хвилин (за марсіанським синодичним часом, якщо ви розумієте).

Аби не втратити керованість обговоренням, слово взяв головуючий:

— Я розумію вашу стурбованість, звертаючись до перекладачів з бібліотекарами, мовив він, надавши своєму цифровому образу вираз максимальної печалі, і продовжив:

— Компроміс — це чудова тактика. Для початку пропоную без затримки запросити шановну Хмару... — після цих слів він дещо запнувся і припав до поїлки ... — на післяобіднє відкриття пам’ятної Вселенської бібліотечної дошки. Це створить умови для кулуарного просування ідеї щодо поділу зон впливу.

На цій ноті збори мали б завершитися, але слово взяв Олексій. Він наче вистрибнув з 3D-екрану на подіум у віртуальному обліку пріснопам’ятного Обі Ванна, легко граючись плазмовою указкою фірми "Джавелін". Не вагаючись, оратор направив її в бік керівництва Вселенської бібліотеки і запитав, тицяючи її променем почергово в екранні зображення їх здивованих обличь:

— Ти, ти і ти — ви хоча б  пам’ятаєте вірш такого собі Вол. Маяковського "Позасідавші"?! Через два — три дні може розпочатися піщана буря. Так, піску в ній відтепер майже не буде, та замість по повному скуштуємо отих наночіпів всюдисущих. Полетять наче пух з кульбаб. І все: нікому буде навіть завісу опустити під кінець цієї трагікомедії! І вже звертаючись в бік головуючого:

― Пропоную розпочати термінову евакуацію колонії. Кораблів на орбіті вдосталь. Час на збори — одна доба.

       Раптом всі відчули, як змінюється стилобат, а з ним і підлога забудови — наче вона більше не твердь, а непередбачуваність, яка може стати чим завгодно. Прилади управління життєвим середовищем, стіни, стеля, навіть індикатори відліку часу комп’ютерної мережі колонії — все  почало згортатися в пелюстку Мебіуса, а простір-час, відмовивши евклідовій логіці, охопив усе в гігантську краплю, що приготувалася сунутися наче росинка по пекельній стрічці в чорне космічне нікуди.

На екрані з’явилася подоба Хмари, що змінювала форму щосекунди: то розтікалась плоскою лінзою, то вивищувалась, наче торнадо, то збиралась у компактну оптичну лінзу. В якийсь момент вона скопіювала обрис Олексія — і повисла над подіумом, ніби прозора карикатура з його ж силуетом, трохи перебільшеним. Це було навіть не дзеркальне відображення — радше пародія.

— Я все чула, мовила вона.

― Навіщо ж панікувати. На останок я готова долучитися до запланованого культурного заходу. Бачила ту іридієву дошку з уривком Гімну:

«Де пісок мовчить, а зорі кличуть,

Під куполом скляним бринить весь світ.

Там пам’ять всіх світів зростає й виздихає,

І кожен розум має вічний слід.

Ми сіємо думки крізь час і простір,

Ми створюємо мовою мости.

І в тиші книг — народжуємось знову,

Щоб далі, далі вічно нам іти.»[6]