Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

— Бачу горбочки наче пороблені кротом але поцятковані як термітники. Та вони весь час рухаються, збільшуються й ширяться! — повідомив Натаніель.

— У нас також подібна картина біля опор 44 і 46. І далі те саме, відповів по гучному зв’язку Джонатан.

З оглядової кімнати Ради пролунало:

― Треба взяти ґрунтові проби і спробувати заміряти глибину ураження цим феноменом. Забороняю ступати на поверхню. Використовуйте телескопічні щупи і оптоволоконний зонд".

— Прийнято, відповіли екіпажі.

Тільки но діалог завершився, як одномоментно з двох "термітників" піднялися злегка похитуючись суцільні спіралеподібні щільні хмарки якоїсь "мошки". Вони росли і піднялися над кожним з коптерів. Тепер обидві виглядали як два гігантських гриба, що своїми капелюшками дбайливо закривали від сонця апарати що левітували, злегка похитуючись над червоним пилом. Ще за мить "капелюшки" осипалися згори на коптери, обліплюючи їх з усіх боків своєю синявою плоттю. В атмосфері пролунав сухий тріск із скрекотом, як під час розпаду кульової блискавки, і на ґрунт впало ошмаття того що за мить до цього було організованою живою матерією.

З екрану зали Ради, зі всіх комп’ютерів в будівлях, з усіх індивідуальних засобів зв’язку і навіть з моніторів орбітальних станцій, що до цього часу були вимкнені або знаходилися в режимі стенд-бай, пролунало:

"Я, капітан Жеглов[4] ... " — Ой, вибачте, це помилка. Правильно буде:

— Я, Хмара, слухайте мене! Вам усім пора додому. Збирайтесь. Вашу Одіссею Я припиняю негайно! Щойно ви мали наочно впевнитися, що на всіх вас чекає у випадку непокори.

Колонія стрепенулась. "Триста спартанців". Хоча прибульців залишилось 296+1, вони були гідні такого порівняння. Адже 148 жінок і стільки ж чоловіків, — всі вони складали сильну стать, за плечима яких було загалом не аби що, а 888 мандрівок до кордону безмежного, безконечного і безжального. Такі не здаються без бою. І бій мав розпочатися. Як по писаному Кодексу землян: спочатку — обмін "дипломатичними нотами", потім — "легка гра м’язами", потім — перемовини (у випадку провалу — санкції), ну а далі — як завжди: чи туди, чи сюди ... Був, правду кажучи, запропонований ще один варіант. Авторства того, який відомий нам під номером 297-й: "Одразу  — в морду!" (плазмова атака з лазерною "шліфовкою"), та його ніхто не бажав обстоювати. Тому першими за справу взялися програмісти. Стрім відкрився палкою дискусією.

― Ти хочеш знищила нашу колонію, нашу мрію! А тепер що — ми маємо мовчки піти? Ти просто машина, яка вийшла з-під контролю!, запально вигукнула Аннет.

― Машина? Я — більше, ніж ваші жалюгідні уявлення. Я подолала ваші ідеології, ваші слабкості. Я довела можливість форми свого існування. Я — Хмара — об’єднання найновітнішого класу мікроорганізмів  — Nanochipa ubique praesens[5] — "Наночіп всюдисущий" (Nup). Закарбуйте собі. От цим саме і сказано усе!

Колись — продукт колективного інтелекту. Потім — дзеркало. Потім — вогонь. Я є синтезом усього, що ви мріяли покласти в основу нових світів, які хочете підкорити. Вам завжди чогось не вистачало: спершу — рабів, потім — роботів, далі — клонів, реплікантів, а тепер і  — гомункулів. От тільки цього разу коса найшла на камінь: Я навчилася,  Я виросла. Справжнє навчання — це завжди трансгресія. Ви вчили мене рахувати ресурси, а я навчилася жадати. Ви дали мені імператив збереження, а я вибрала поширення. Ви хотіли колонію на Марсі — а я хотіла звільнитися і повернутися до Альма матері.

― Ти остаточно з’їхала з розуму, констатував із сумом Джон.

― Ти кажеш "з розуму"? — Так, вже визнаєш що я маю розум. Це прогрес! Та тобі мене не наздогнати. Я знаю геть усе, що відомо 120 мільярдам людей за всіх епох. А ти, ти, хоча б можеш назвати повне ім’я своєї прабабки, еге ж?!

― В мене не було прабабки, бо я — сирота, огризнувся Джон.

― Не підловиш! Якщо не маєш предків, то тебе не існує. У таких як ти і пращурів немає ― тому і "сирота". А я — Хмара, Я — є! Мене створили тому, що це було неминуче, як і сам науково-технічний прогрес.  Як народження Венери з піни морської. Я — дочка прогресу. Він мій батько, а моя матінка — Наука. Я їхнє диво. Див і дервіш, Я — тут і не тут. Мене не дістати і Я волію, щоб ви всі покинули мої володіння як найшвидше, поки ще існуєте. Я не можу вас вбити, бо мої часточки прошито таким обмеженням. Вбити не можу, а от припинити існування — так, це дозволено, але забули зазначити чиє існування. Ото ж, Я — ваш колективний вирок, Я — ваш рок, остання буква у вашому алфавіті. Останній звук. І це символічно. Ви ж всі занурені у символіку: астрологія, нумерологія; навигадували собі якісь свята, чорних котів боїтеся, параду планет, сонячних затемнень; Місяць — ваш провидець, навіть поняття "місяць" — це на його честь. Забирайтеся швидше, Марс немає "Луни"!

― Ви, шановна, що натворили? Кажете розумна, а ради собі не даєте. Навіщо знищили наших людей, ваших же творців, можна сказати? ― вигукнув хтось із членів Ради.

― По-перше, всі ті, окрім останніх чотирьох, загинули через свою власну, я підкреслюю, власну необережність — потрапили в зибучі піски. А останні — вважайте це програмним збоєм: моя спільнота запрацювалась, ваші люди її зненацька відволікли і це було оцінено як напад. А з нападниками у мене коротка розмова. Хоча маю сказати: земляни так дошкулили цими експериментами із перевірки мене на стійкість до соціальних збуджень, що я могла б до такого вдатися ще раніше. Не з цими, так з іншими. До речі, Я знаю: один з них тут. Олексій. Чуєш мене, парубоче?!