Дмитро Терко - Маятник часу, Дмитро Терко

Політ пройшов нормально і 11 липня 2040 року після тижневого обльоту Марсу, екіпаж залишив корабель на орбіті штучного супутника та висадився у посадочному модулі на колонізовану ділянку планети. Їх зустрічали. З квітчастими голограмами, віртуальним гуртом дівчат підтримки і зі справжньою гостинністю кілька сотенної спільноти "аборигенів".

Табір являв собою комплекс блок-будиночків що нагадували Олексію антарктичні поселення. Та це і не дивно, адже середня температура становить не вище мінус шістдесяти трьох градусів за Цельсієм.

Всі споруди наче висіли в двох метрах над твердю, захищені знизу прозорим теплоізоляційним екраном, внутрішня поверхня якого була щільно вкрита світло поглинальними і термоелектричними елементами. Зверху поселення мало захисний купол у формі зрізаного вершечка яєчка "в мішечку", що одночасно із анти-метеорним щитом був і антикрилом протидіючі шаленим марсіанським бурям. Загалом вся забудова мало чим нагадувала аналогічні, змальовані у славнозвісних романах Кіма Робінсона[1] і Філіпа Діка[2].

На час двотижневого карантину членів екіпажу заселили в окремий ізоляційний блок округлого обрису. Він не містив виробничих кімнат. Згідно плануванню "зірочкою" - лише індивідуальні номери зі всіма зручностями і шлюз-камерою із виходом назовні, харчовий блок, медичний ізолятор, а в центрі — зала кают-компанії.

Розмістилися швидко, адже крім двох кофрів (один для власних речей, другий — професійний), новосельці більше нічого не мали. Професійним кофром Олексія був титановий бокс з пакетиками коктейлю, який відчинявся спеціальним часовим механізмом (за солом[3] — марсіанським часом) із електронним нотатником.

У період карантину й адаптації режим дня мешканців цього блоку з дня на день мав плавно переходити від довільного до основного табірного, що починався з підйому о восьмій і закінчувався о 23-й годині.

По закінчені карантину Олексію належало приєднатися до групи що опікувалася проблемами тераформування планети — створення на ній природного середовища наближеного до земного. До цього він знав про цей напрямок дослідження виключно з науково-фантастичної літератури. Тому щоб не гаяти часу, Олексій поринув у вивчення вузької тематики — близької йому наукової ніші, а саме — способів поліпшення адгезивної властивості ґрунтів. Це було вкрай актуальним з огляду зниження впливу частих, до нестерпності, руйнівних піщаних буревіїв. Уявляєте: продовж двадцяти, а то і більше, днів зі швидкістю 50 ÷ 70 метрів в секунду марсіанська кам’яна "крупа", як із піскодувки, злизує обшивку споруд, антенне устаткування, позбавляє прозорості вікна та елімінатори, розриває захисні чохли на техніці ї скафандри.

На кінець другого, кінцевого тижня ізоляції, наш дослідник опанував ідею використання гомункулярного коацервату. Він застосує його цілях приборкання поверхневих марсіанських порід. В них містяться рідкоземельні метали і мікроелементи, що так необхідні для забезпечення електроенергією "мікрів". Видалення з ґрунтів цих речовин зробить їх нанодисперсними. В свою чергу це призведе до ланцюга наслідків: електростатичного злипання, потім — когезивного зв’язування і в кінці-кінців — адгезії до першого підґрунтового шару основної породи. Але вирішальним є те, що колонія знаходиться в південній півкулі. Тут зосереджені основні магнітні аномалії планети. На додачу — проникнення сонячного випромінення через тонку атмосферу забезпечує значний електростатичний потенціал. Тепер можна до роботи!

Наступні чотири тижні Олексій приділив розмноженню "коацерватної братви". Він також змінив гілки програмного коду "мікрів", пов’язаних з алгоритмами пошуку і сортування "споживчих" часток ґрунту. Для цих цілей виділив третину із залишків порцій коктейлю. В Хмарі вирував виробничий ентузіазм і з новою силою оповило нарцистичне піднесення. Джин готувався вирватися з "пляшки". Ні, не вирватися, а тріумфально ступити на марсіанський ґрунт в усіх можливих сенсах цього слова.

І це сталося на 87-й день посадки на ще не сповна вагітну змінами поверхню Червоної планети. А саме — сьомого жовтня 2040 року від Різдва Христова за синодичним земним календарем. Саме цього дня в ґрунт маленького дослідницького майданчику допоміжної теплиці, що в середовищі колоністів іменувався "Пісочник", одним натуралістом було внесено скромних 15 літрів гомункулярної суміші. Загальна вага брутто "добрива" становила приблизно 21 кілограм земної або майже 8 кілограмів марсіанської ваги. Лише якихось вісім кілограмів. Та потім з’ясувалося, що вони мали не лише земний, а і ядерний руйнівний еквівалент.

Через декілька днів здійнялась чергова піщана буря, яка лютувала три тижня. За цей час майже кожен з восьми опорних стовпів стилобату втратив з ним щеплення і завалився. На обстеження квадратної в плані конструкції загальною площею шістнадцять гектарів  було відряджено бригаду з дванадцяти осіб. В зазначений час ніхто з них не повернувся. Не було знайдено і яких-небудь слідів їхніх трьох всюдиходів. Також на ранок було втрачено зв’язок з чотирма групами вахтовиків на віддалених місцях видобутку корисних копалин. За таких загадкових обставин Рада колонії вирішила негайно приступити до детального скан-обстеження всієї округи за допомогою левітуючих коптерів. Після цього мали послати детальний звіт у Хьюстон.

 Виконання місії доручили чотирьом новоприбулим. Розбилися на пари: командер Вільямс разом із дослідницею Кім, а навігатор Натаніель — з інженером Каміллою. Домовились будь-що тримати одне одного в полі зору. Підняли коптери і одночасно рушили "підковою" навкруги стилобату на рівні одного метра від поверхні. Коптер Натаніеля одразу зависнув між опорами номер 8 і 10.