Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

Під кінець зміни голова гуділа, а очі злипалися. Юля вже починала шкодувати, що не залишилася в «Марінєйру», де все просто і рутинно. Де клієнти – прості, а колеги – дружні. Де вночі сплять, а вдень працюють. Де поряд непокірний океан та галасливі чайки, теплий пісок та прохолодний бриз. Проте дівчина розуміла, що мости – спалені, а дороги назад немає. Тому нашвидкуруч поснідавши, поспішила до себе в номер і, діставшись до ліжка, поринула у сон без сновидінь.

Прокинулася Юля по полудні. Сусідок у кімнаті не було. Голова все ще трішки паморочилася, але біль майже пройшов. Вона прийняла душ, обгорнулася рушником і підійшла до вікна. Прочинивши його, виглянула надвір. Погода була сонячною та трішки вітряною. Дівчина вдихнула чистого повітря на повні груди і посміхнулася сама до себе.

«А все не так і погано, як здавалося зранку», – подумала вона. – «А всього й треба було поспати, щоб прояснити розум!»

– До речі, – сказала вже вголос, – а що там з моїми нотатками з нічної зміни?

Юля підійшла до ліжка, на якому залишила свій блокнот із записами, взяла його до рук та почала гортати. У двері хтось постукав.

– Дівчата, а ви рано! – з цими словами дівчина підійшла до дверей та відчинила їх навстіж. Замість сусідок по кімнаті вона побачила свого директора.

– Дон Луїш, оце так несподіванка… – промовила вона.

– Не чекала мене тут побачити, Юлія? – погляд чоловіка вже блукав її фігурою.

І лише зараз дівчина згадала, що стоїть перед ним лише в одному рушникові. Вона густо почервоніла і, перепрошуючи, що потрібно привести себе до ладу, прикрила вхідні двері. Потім швидко схопила джинси та кофтинку і побігла до ванної. Через декілька хвилин Юля запросила директора до кімнати.

– Ти вибач, що я ось так, без запрошення, – мовив чоловік, сідаючи на запропонований йому стілець. – Просто хотів переконатися, що ти тут гарно влаштувалася і розпитати за твою першу нічну зміну.

– Влаштувалася добре, – почала вона, все ще ніяково опускаючи очі. – Сусідки по кімнаті виявилися моїми хорошими знайомими. Тож особливих проблем не виникло, та й, думаю, не виникне.

– Це чудово, чудово, – Луїш слухав у пів вуха, спостерігаючи за крапельками води на кінчиках волосся дівчини, що скапували на її кофтинку, роблячи її прозорою. – А як тобі з Луїзою попрацювалося?

– Інформації багато, ось, – Юля показала на зошит, – намагаюся вчити.

– Нічого, досвіду ще наберешся, за це не турбуйся, – хитро підморгнув співбесідник. – Що зараз робитимеш?

– Піду пообідаю, а потім до Антоніо в лікарню.

– Хочеш, я тебе туди підкину? – примружив очі директор.

– Та туди менше двадцяти хвилин пішки йти, прогуляюся. Погода сьогодні чудова.

– Ну, як хочеш, – Луїш намагався здаватися байдужим, проте Юля відчула, що він хотів почути зовсім іншу відповідь. – Добре, збирайся тут, не заважатиму.

Він підійшов до дверей і, ніби щось згадавши, обернувся.

– Говорив з бухгалтеркою за тебе, прохав контракт зробити якомога швидше. Ми цінуємо своїх робітників.

Остання фраза, кинута ним, прозвучала дуже двояко.

Коли чоловік нарешті вийшов, Юля здригнулася. Потрібно було поговорити з Ніною та Любою про надмірну увагу шефа. Може вони щось їй порадять? Як ухилитися від його надмірних залицянь, не втративши при цьому роботу і житло? Знову дилема…

*   *   *

У лікарні було людніше, ніж зазвичай. Лікарі, медсестри, відвідувачі, хворі. Усі в масках. Усі кудись поспішали. Від всієї цієї гамірної атмосфери та недосипу в Юлі почало темніти в очах. Вона сперлася на стіну та перевела подих. Хотілося якнайшвидше сховатися від цього всього. Рятівний острівець – палата Антоніо. Юля радісно відчинила двері, та усмішка швидко збігла з її обличчя, адже виявилося, що у нього відвідувачі.

– Добрий день, – привіталася дівчина до незнайомки, яка сиділа на ліжку й тримала хворого за руку. Та повернулася на голос.

– Добрий день, – хоча всього обличчя її видно не було, але по піднятій вгору брові, Юля зрозуміла, що та неприємно вражена її появою. – Чим можу допомогти?

– Мене звати Юлія. Я прийшла навідати Антоніо, а Ви…?

– А я його дівчина, Селія, – представилася вона. – Ти йому ким доводишся? Щось я тебе раніше не бачила!

– Та і я тебе вперше бачу, – таким же тоном відповіла Юля. – Наскільки я знаю, в Антоніо була дівчина, а зараз він вільний.

– Ми з ним розходилися ненадовго, та, думаю, після того, як він прийде до тями, наші стосунки продовжаться.

– Ну це малоймовірно, – заперечила дівчина. – Думаю, що його теперішній дівчині такий сценарій був би не до вподоби.

– То це ТИ мого чоловіка розважала, поки він не впав у кому? – з цими словами Селія критично оглянула суперницю з голови до ніг. – Цікаво, що він ще на своїх курсах підчепив?

– Слухай сюди, – Юля перейшла на гнівний шепіт, боячись потурбувати Антоніо, – не знаю, де тебе вчили манер, але вчителі у тебе були кепські. Лише з поваги до нього, – вона показала рукою на хворого, – я удам, що не чула останньої фрази. Якщо я не місцева, це не означає, що можна собі дозволяти так зі мною розмовляти!