Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– Що з твоєю португальською, мила? А який акцент… Я й половини з того, що ти тут зараз наговорила, не зрозуміла. Кепський з Антоніо викладач. Хоча тебе, біженко, ніхто нормально говорити не навчить.

Слово «біженка» стало останньою краплею Юліного терпіння. Вона впритул підійшла до Селії та дала їй ляпаса. В цей час у палату зайшла дона Марія й стала свідком цієї неприємної сцени.

– Юлечко, що ти…? – жінка недоговорила, адже впізнала у другій відвідувачці колишню її сина. – Селія? А тебе яким вітром сюди занесло?

– Попутнім, – різко мовила та. – Бачу, ви собі вже нову невісточку підібрали.

– А тобі що? Здиміла, як тільки була можливість, а тепер згадала про Антоніо?

– Я до нього у скрутну хвилину повернулася. І відступати не збираюся. Змиріться. Коли мій коханий нарешті прокинеться, я буду першою, кого він побачить. Хочете Ви цього чи ні!

– Не дозволю! – дона Марія була категоричною. – До того ж, я забороняю тобі приходити сюди. Ти вже розбила серце мого сина раз, двічі цього зробити я не дам!

– Ми ще побачимо! – Селія пройшла повз співбесідниць і направилася до виходу. – Це не остання наша розмова! – сказала вона, чи то Юлі, чи то матері Антоніо.

Коли двері зачинилися, дона Марія підійшла до дівчини та обійняла її. Та розплакалася як мала дитина.

– Я зробила велику помилку, приїхавши до Лейрії, – схлипуючи, говорила вона. – Не потрібно було змінювати роботу, житло. Все якось не так… Не так, як я думала… Мені просто хотілося бути ближчою до Антоніо. Я навіть не знаю, чому. Вдома у мене є хлопець. Він служить, захищає Батьківщину. А у мене тут не життя, а бразильський серіал. Мені все це не потрібно! Я просто чекаю, поки закінчиться війна. Тоді зможу повернутися додому, до рідних, друзів…

– Хіба у тебе тут немає друзів? – обережно запитала жінка.

– Є, але це інше, розумієте?

– Розумію, – зітхнула і міцніше обійняла. – Але війна може бути затяжною. А тобі потрібно жити далі. Тож робота й житло – просто необхідні у твоїй ситуації. Ти ж не будеш поневірятися чи милостиню просити?

– Звісно ні, – Юля витирала сльози, що двома прозорими струмочками продовжували текти по щоках. – Просто на мене звалилося усе й відразу.

– І це я чудово розумію, і готова завжди прийти тобі на допомогу. Не залежно від того, будеш ти з моїм сином чи ні. Просто ти – хороша дівчина й заслуговуєш на щастя.

– Дякую Вам… Не знаю, що б робила без Вас!

– Ну, ми про це ніколи не дізнаємось, – усміхнулася жінка.