Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

– До речі, про першу зміну, яка у тебе буде вже сьогодні. Перший тиждень тебе консультуватиме Луїза, це наш змінний адміністратор. Вона введе тебе в курс справи, покаже, що тут до чого. Інформацію для туристів теж у неї візьмеш. Так, що ще… – він задумався.

– Кімната, в якій житиму… – почала Юля.

– Ага, точно, про кімнату не сказав. Наш готель виділяє для персонала дві кімнати. Для немісцевих. Їх у нас всього п’ятеро. З тобою вже шестеро. У кожному номері по три ліжка. Один – чоловічий. Там у нас живуть повар, офіціант та охоронець. Другий – жіночий. Туди нещодавно заселилися дві жіночки-покоївки. Твої землячки, до речі, так що думаю, що проблем зі спільним проживанням не буде. Місця не багато, але й оплати за житло ми не беремо. Як і за харчування.

– Чудово, я не проти компанії, – дівчина зраділа новині про сусідок-українок. Хоч з кимось тут знайде спільну мову.

– Радий це чути, – відповів Луїш. – На рахунок оплати та контракту поговорите з моїм бухгалтером. А зараз попрошу Марію провести тебе до кімнати. Відпочинь трішки, можеш навіть поспати, а о пів на десяту Луїза чекатиме тебе біля стійки реєстрації. Маріє, підбери Юлії форму. Макіяж теж вітається, проте не дуже яскравий. Ніби все… – чоловік підвівся. – Гарного дня, леді, та ласкаво просимо у наш дружній колектив, ЮЛІЯ, – акцент на імені був очевидним.

«Образився, чи що?», – подумала дівчина. – «Мовчала б краще і не виправляла б його «Джулію»…»

*   *   *

З формою в руках, Юля чимчикувала до свого номеру – ще одного її тимчасового житла. Перша частина дня виявилася насиченішою, ніж вона сподівалася. Нове місце роботи, новий колектив, знайомство з яким ще мало відбутися, новий директор, а тепер і нова оселя.

Відчинивши двері спеціальним ключем Юля не могла не усміхнутися до себе. Порівняно з квартиркою у Назаре, це був справжній люкс. Невелика кімната, не більше двадцяти квадратних метрів з трьома односпальними ліжками, одне з яких було ще не зайняте і, скоріш за все, призначалося їй. Адже саме біля нього вже стояли її сумки.

Весь інтер’єр номера був у коричнево-білих тонах. Меблів тут було не багато. Велика шафа, письмовий стіл зі стільцем, кілька тумбочок. Нічого зайвого. А все житло просто сяяло чистотою.

«Одразу видно, що тут наші живуть», – подумала дівчина.

Єдине вікно у номері дійсне виходило на Лейрійський замок, про що і розповідав Луїш.

Юля підійшла до підвіконня і почала його розглядати. Вона й не помітила, як у кімнату хтось зайшов.

– Так, так, – мовив дуже знайомий голос. – Наша нова сусідка вже тут.

Дівчина обернулася і не змогла повірити своїм очам. На порозі кімнати стояли Ніночка та Любочка – колишні курсантки, жіночки із Запоріжжя, з якими вона вчила португальську мову.

– То це я з вами житиму? – зраділа Юля і побігла обіймати старих знайомих.

– З нами, з нами! – посміхалися ті. – Нічого собі іронія долі! Ну, розповідай! Як це ти тут опинилася?

– Мама Антоніо мене порекомендувала директору.

– Так і нас теж, – підтвердила Ніна. – Правда ми вже тут третій тиждень. Трішки обжилися. Житло хоч і не своє…

– Зате купу грошей можна зекономити, – зауважила Люба. – З цінами на оренду зараз…

– Так, знаю… – погодилася Юля. – Особливо, коли сама.

– Ну ти вже не сама, в тебе є ми! – з цими словами жінки знову обійняли свою нову сусідку.

– Ваш робочий день вже скінчився? – запитала дівчина, коли всі нарешті повсідалися на ліжку.

– Та де там, – заперечила Ніна. – У нас не зовсім нормований робочий графік. Один з недоліків, коли живеш там, де працюєш. Можуть викликати будь-коли. Іноді навіть вночі прибирати доводилося. Один з гостей розлив пляшку червоного вина на постіль. Любочка ходила перестеляти. А я позавчора дитяче блювотиння вимивала опівночі. Буває…

– І це вас не виснажує?

– Робота є робота, – зітхаючи, відповіла Люба. – Рідним є змога допомогти, та й сидіти, склавши руки, не хочеться.

– А ти на яку посаду до нас? – запитала Ніна.

– Нічний адміністратор.

– Важкувато тобі буде, особливо спочатку. Доведеться режим сну перебудовувати. Але то нічого, звикнеш, – запевнила.

– Та я труднощів не боюся, – знизала плечима Юля. – З часом до всього звикаєш.

У Люби задзвонив телефон. Маріза викликала.

– Ну добре, Юлечко, ти поки відпочивай, а ми підемо ще попрацюємо. Можеш душ прийняти – рушники й фен у ванній кімнаті. Поспи перед зміною. А наговоритися завжди встигнемо, – посміхнулася до дівчини Ніна.

– Дякую вам за теплий прийом, – мовила та і собі посміхнулася.

Життя потрошку починало налагоджуватися.

*   *   *

Перша ніч на робочому місці виявилася не з легких. Луїза, чорнява дівчина з довгим кучерявим волоссям та помітними колами під очима, не дуже тепло прийняла нову колегу. Їй, мабуть, здавалося, що та її не розумітиме, адже ще зовсім нещодавно переїхала до Португалії. Проте Юля старалася записати усе, про що говорила адміністраторка: порядок прийому гостей, реєстрацію на спеціальному сайті, інформацію про номери та зручності, навіть туристичну довідку з номерами таксі, маршрутами автобусів тощо.