Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Розділ 30. Епілог 2

Глейву було сім, і він не вмів мовчати. В його очах танцювали іскри — не від вогню, а від життя, від світу, від цікавості, яка, здається, не знала меж.

Він був надто живий, щоби бути спокійним, і надто розумний, щоби не ставити незручні запитання.

Увечері, коли сонце пливло до заходу, обпікаючи небо попелом, ми сиділи на веранді будинку, який Арвід збудував на краю Ярба. Ззовні цвіли маки, співали птахи, з вікна тягнуло пирогами й медом. Мій син, стискаючи в руках дерев’яного воїна, раптом підняв голову й запитав:

— Мам, а як ти й тато покохали одне одного?

Я ледь не вдавилася медовухою. Арвід, що сидів поруч у кріслі, відірвався від ножа, яким різьбив руків’я меча для Глейва, й підняв брову:

— Ну і? — сказав він сухо. — От тепер розкажи, Діано. З чого ж почалась наша велика історія кохання? З ланцюгів? Із викрадення? Чи з того, як ти хотіла мені горло перерізати уві сні?

Я зиркнула на нього. Владний, впевнений, спокійний. Чоловік, який жодного разу не пошкодував про свої вчинки. Який не каявся — а стверджував.

І він знав, знав, що все було складно, жорстко, часом — зовсім не за підручником любові. Але не відводив погляду.

Я відчула, як щось стиснулося всередині. Минуле вдарило, як морська хвиля, оголивши іржаві якорі. Полум’я. Біль. Гнів. Пристрасть. Втеча. Повернення. Полон. Свобода. І знову полон — але тепер добровільний.

— Ну, мам? — нетерпляче смикнув мене за рукав Глейв. — Розкажеш, га?

Я глибоко зітхнула. Стисла край пледа в пальцях.

— Це було давно, — почала я. — Я приїхала до Ярба з караваном. Я була чужинкою, сміливою й упертою. А твій тато був ватажком — холодним, суворим, але дуже справедливим.

Арвід тихо хмикнув, але не перебивав.

— Ми зустрілися на тінгу. Він побачив мене серед натовпу й зрозумів, що я — не така, як усі. А я відчула в ньому щось… щось надійне. Як гора. Або як буря перед дощем. Ми сперечалися, ми змагалися поглядами, словами… а потім покохали.

— І ти одразу погодилася вийти за нього? — уточнив Глейв.

Я всміхнулась.

— Не одразу. Я вагалась. Але серце знає. Воно веде. Воно не питає, зручно чи правильно. Воно просто обирає.

Арвід повільно опустив ніж, дивлячись на мене так, ніби в кожному слові чув два шари. Один — для сина. Інший — для нього. Для нас.

— Ну, історія звучить пристойно, — сухо зауважив він. — Майже як у книжці.

— А що, ти б розповів йому правду? — кинула я, дивлячись прямо в сірі очі.

Він знизав плечима, усміхнувшись.

— Не знаю. Я б, може, просто показав шрами.

Я подивилась на Глейва. Він уже грався з воїном, уявляючи битву. Він не знав — і хай. Хай ще поживе у світі, де кохання — це мед, а не кров. Де полон — тільки в обіймах, а не в кайданах.

— Мам, а ти щаслива, що тато — твій чоловік? — спитав він насамкінець.

Я мовчала. Дивилася на Арвіда. Він сидів, розкинувшись, упевнений, владний. Хазяїн. Клітка. Стіна. І вогнище.

— Так, — сказала я нарешті. — Щаслива. Бо я звикла до клітки. Вона з дерева, вогню й любові. І якби вона зникла — мене довелось би ловити знову.

Арвід усміхнувся, не відводячи погляду:

— І я б спіймав. Ще не народилася та буря, яку я відпущу без сліду.

Ми мовчали. Поки Глейв бився з уявними ворогами, ми сиділи поруч. Чоловік і жінка. Полум’я і камінь. Вогонь і вогнище. І цього було досить.

Це й було кохання. Таке, як є. Не книжкове. Наше.

Кінець