Анжеліка Вереск - Без права на вибір, Анжеліка Вереск

Розділ двадцять дев'ятий. Епілог 1

 

Розділ 29. Епілог 1

 

Усе сталося не в бурю, не в завірюху, як співалося у давніх сагах, а в тишу. У ясну ніч, коли зорі були так близько, що здавалося — простягни руку, і зірвеш їх, мов стиглі яблука. Повітря було густе, як мед, і тепле, як подих живого лісу.

 

У лонгхаусі, завішаному хвилями білої тканини, що пахла іланг-ілангом, вогнем та відваром із шавлії, прийшов час народитися новому серцю.

 

Я не кричала. Лише дихала. Рівно, глибоко — як учили травниці. Арвід тримав мене за руки. Мовчки. Міцно. Його чоло було вологим, пальці тремтіли. Він не боявся крові — він боявся, що я зникну.

 

Зовні ніхто не співав. Ніхто не шумів. Усе поселення затамувало подих, ніби сам світ чекав. І в якусь мить — точно між ударами серця — він народився.

 

Ґлейв. Наш син.

 

Він закричав, та його голос не був крихким. Він звучав чисто — як дзвін меча об камінь, як гірський вітер. Він був людиною, так, але погляд… Коли він уперше відкрив очі, здавалося, то не немовля дивиться на тебе, а дерево. Давнє. Мудре. Безмовне. Непізнаване.

 

Його шкіра була теплою, рум’яною, а на правому зап’ясті — родима пляма, схожа на руну захисту. Волосся — темне, з сріблястими пасмами, як у Арвіда, але м’яке — як моє. Він був теплий. Реальний. З людським диханням і пульсом. Але — особливий.

 

Коли я поклала його на груди, він не шукав її сліпо. Він подивився прямо на мене. І в цьому погляді було щось… таке, ніби він знав, хто я. Знав нас.

 

— Це не просто дитина, — прошепотіла Наїна, що стояла біля узголів’я. — Він прийшов у світ з розумінням. Із духом. Він бачитиме межі, що іншим закриті.

 

Тієї ж ночі над лонгхаусом пройшов стовп світла. Не блискавка — м’яке, золотисте полум’я, що опустилося з неба й торкнулося даху. Люди казали, що то благословення. Хтось — що знамення. Але мені було байдуже.

 

Він був у моїх руках. З теплим тілом. І долонькою, що лягла мені на шию.

 

Я відчувала його дихання. І вперше за довгий, надто довгий час… я не хотіла тікати.

 

— Ти вдома, — прошепотів Арвід, цілуючи нашому синові маківку. — А значить — і ми також.

 

І небо мовчало. Але те мовчання не було порожнім. Воно було повним. Життям. Надією. Початком.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍