Alina Pero - За межею обов’язку, Alina Pero

Леся ступила за поріг і зачинила за собою двері. Усередині було просторо, але доволі просто — дерев’яні стіни, мінімум меблів, великий камін і м’який диван навпроти. Видно було, що будинок не новий, але затишний.
— Це твій особистий сховок? — запитала вона, оглядаючись.
— Можна і так сказати, — відповів Макс, знімаючи куртку і кидаючи її на спинку крісла. — Тут мене ніхто не шукає.
— Навіть твої люди?
Він зиркнув на неї.
— Особливо вони.
Леся перехопила цей погляд і вперше усвідомила, що навіть серед своїх він не почувається в безпеці. Це було важливим спостереженням.
— Гаразд, — вона склала руки на грудях. — І що тепер? Ми просто сидітимемо і чекатимемо?
Макс не одразу відповів. Він узяв зі столу пляшку віскі, налив собі в склянку і зробив ковток.
— Ти ж хотіла знати правду, Леся.
Вона стиснула губи.
— Так.
— Ось і дізнаєшся.
Він поставив склянку і перехилився вперед, спираючись ліктями на коліна.
— Але будь готова. Це не та історія, яку ти хочеш почути.
Леся відчула, як серце починає битися швидше. Вона підійшла ближче, присіла на край дивана і зустріла його погляд.
— Я слухаю.
Макс подивився на Лесю довгим, напруженим поглядом. Здавалося, він зважує, наскільки далеко може зайти. Потім глибоко зітхнув, злегка потер підборіддя і почав говорити.
— Моя сім’я… Вони загинули десять років тому. Дружина і донька. Їх убили.
Леся помітила, як його пальці стислися в кулак.
— Хто це зробив?
Макс відкинувся на спинку крісла і зосереджено подивився в стелю.
— Люди, з якими я мав справу. Я думав, що зможу тримати їх подалі від бруду, вберегти… Але я помилявся.
Леся уважно стежила за його обличчям, за ледь помітними змінами в погляді. Це був не просто біль, а щось глибше — тиха лють, що жила в ньому вже багато років.
— Ти знаєш, хто це зробив?
Макс гірко посміхнувся.
— Не лише знаю. Я знайшов їх. І вони отримали своє.
Він узяв склянку, але не зробив ковтка, просто тримав у руках, ніби намагаючись утримати минуле.
— Вони думали, що я зламаюся. Але я зробив інакше — я став гіршим за них.
Леся відчула, як її затягує в цю історію, як шматочки пазла починають складатися.
— І тому ти зараз тут? Тому все це?
Макс кивнув.
— Я не шукаю виправдань. Але все, що я роблю, має свою причину.
Леся ковтнула клубок у горлі. Вона знала, що цей момент важливий. Що саме зараз між ними відбувається щось більше, ніж просто розмова.
Вона повільно простягла руку і поклала її на його стиснутий кулак.
— Максе…
Він не відсахнувся. Просто подивився на неї. І цього разу його погляд був зовсім іншим.

Макс на мить затримав погляд на руці Лесі, яка спокійно лежала поверх його стиснутого кулака. Його очі темніли, у них промайнуло щось глибше за біль—усвідомлення власного минулого, в якому він довго не дозволяв собі подібних жестів довіри.
— Я давно забув, як це—дозволити комусь бути поруч, — тихо промовив він, відчуваючи вагу своїх слів.
Леся не відвела руки, не відступила. Вона розуміла, що цей момент важливий, що саме зараз він стоїть на роздоріжжі між минулим і можливістю рухатися вперед.
— Інколи минуле не відпускає, але ти сам вирішуєш, що робити з майбутнім, — відповіла вона, не опускаючи очей.
Макс відкинувся назад у кріслі, повільно провів рукою по обличчю, ніби намагаючись відкинути важкі думки.
— Чому ти досі тут? — його голос став глибшим, напруженішим. — Ти ж знаєш, хто я. Що я робив.
Леся вдивлялася в нього, оцінюючи кожен порух, кожен відтінок емоцій у його голосі.
— Я не питаю, що було тоді. Я хочу зрозуміти, ким ти є зараз, — її слова прозвучали тихо, але впевнено.
Макс не відповів одразу. Він просто дивився на неї, ніби зважував щось у своїй голові, ніби вирішував, чи варто впустити її ще ближче.
— Ти вперта, — нарешті сказав він, і в кутику його губ майже непомітно з’явилася тінь посмішки.
Леся лише ледь знизала плечима, не відводячи погляду.
— Просто я не звикла зупинятися, коли починаю шукати правду.
Макс розглядав її ще мить, потім відставив склянку і нахилився вперед, його голос став нижчим, майже шепотом.
— Тоді тобі варто бути готовою. Правда не завжди така, як хочеться.
У цю мить між ними встановилося якесь нове розуміння, новий рівень довіри, який міг змінити все.
Леся відчувала, як її серце калатає швидше, але не від страху—від передчуття чогось важливого. Вона бачила, що Макс прийняв рішення, і тепер залишалося тільки слухати.

— Моя сім’я… — він зітхнув і потираючи пальцями скроню, неначе це могло прогнати спогади. — Вони були всім для мене. Дружина, донька… Я робив усе, щоб вони були в безпеці. Але, як бачиш, не зміг.
Леся затамувала подих.
— Їх убили?
Макс мовчки кивнув, його щелепа напружилася, а пальці стислися в кулак.
— Це була помста. Я тоді ще не був тим, ким став зараз. Я працював на людей, яким довіряв. Думав, що граю за правилами, що зможу контролювати ситуацію. Але одного разу зробив помилку… Відмовився виконати наказ, який означав смерть невинних.
Він зітхнув, ніби пригадуючи ті події, і здавалося, що на мить повернувся у минуле.
— Вони знали, як мене зламати. Вночі вбили мою дружину і дитину. Я повернувся додому і…
Він стиснув пальці так, що кісточки побіліли.
— І більше нічого не мало значення.
Леся відчула, як по її шкірі пробігли мурахи. Вона не перебивала, не питала, просто слухала.
— Я знайшов тих, хто це зробив. І вбив кожного. Жоден не вижив.
Його очі стали крижаними, бездонними. Але Леся бачила не тільки холод—за ним ховалася біль, який він намагався приховати.
— А далі? — тихо запитала вона.
Макс гірко посміхнувся.
— А далі я став тим, ким є зараз. Люди боялися мене, поважали. Але все це не мало значення. Тому що найважливіше я вже втратив.
Він подивився на неї, і Леся зрозуміла, що вперше за довгий час він дозволив собі бути вразливим.
— А тепер ти розумієш, з ким зв’язалася?
Леся дивилася йому в очі й не відступила.
— Я розумію, ким ти був. Але я також бачу, ким ти можеш стати.
Макс глибоко вдихнув і відвернувся, ніби намагаючись зібратися з думками.
— Досить на сьогодні, — сказав він нарешті, підводячись. 
Леся залишалася сидіти, не в змозі відірвати погляд від нього. Його слова, його біль—все це було, як потужний удар, який змусив її сумніватися в усьому, що вона вважала істинним. Тепер перед нею стояла дилема: чи є вона справжнім свідком, чи жертвою маніпуляцій?
Макс важко видихнув, але він все ще був тут, поруч. Її серце калатало швидше, і вона знала, що нічого не буде таким, як раніше.
— Ти не хочеш про це більше говорити, і я поважаю це, — сказала вона тихо, її голос був спокійний, але всередині її кипіли емоції.