Марі-Анна Харт - Невидимі сліди, Марі-Анна Харт

Вона не мала відповіді на ці запитання. Вона сама не розуміла, чому її серце так болить, коли вона прийняла це рішення свідомо. Коли Кейт повернулася до своєї кімнати, вона впала на ліжко, ніби втратила останні сили. Її руки тремтіли, а очі заповнилися слізьми. Вона навіть не намагалася стримати плач — це було марно. Сльози текли рікою, і вона відчувала, як кожна з них приносить нову хвилю болю.

"Чому це так важко?" — запитувала вона себе знову і знову. Вона знала, що вчинила правильно. Їхні стосунки з Олівером не мали майбутнього. Але чому ж тоді вона відчувала, ніби розірвала частину свого серця?

Її думки безладно змінювали одна одну. Вона згадувала їхні розмови, його погляди, дотики. Якби вона погодилася залишитися з ним, чи було б усе інакше? Чи могла вона зробити його щасливим? Чи могла б сама стати щасливою? Вона знову й знову поверталася до цього питання, і кожного разу відповідь здавалася однаковою: "Ні. Ми обидва заслуговуємо на більше."

Кейт провела кілька днів у самотності. Вона не виходила з кімнати, не відповідала на дзвінки. Її світ звузився до простору чотирьох стін. Кожна хвилина здавалася вічністю. Вона намагалася зайняти себе роботою, навчанням, будь-чим, аби тільки не думати про Олівера. Але це не допомагало. У кожній тиші вона чула його голос.

Еліс помітила зміни в Кейт. Її сестра, яка  останні тижні  була енергійною та життєрадісною, тепер виглядала виснаженою і сумною. Кожного разу, коли Еліс пропонувала кудись піти  чи просто поговорити, Кейт відмовлялася, знаходила виправдання: — У мене багато роботи.

Але Еліс знала, що справа зовсім не в цьому. Її серце щеміло, коли вона бачила, як Кейт стає все більш замкнутою. Вона бачила її посмішку — вимушену, нещиру, і це тільки підтверджувало її здогадки.

Кейт намагалася втекти від своїх думок, але щоночі вони наздоганяли її з новою силою. Коли вона лягала в ліжко, тиша наповнювала кімнату. Тоді приходили спогади. Вона бачила перед собою Олівера, його очі, сповнені ніжності. Вона уявляла, як вони гуляють разом, як він тримає її за руку. Ці фантазії були настільки яскравими, що на мить Кейт вірила в їхню реальність.

Але реальність швидко давала про себе знати. Кейт відкривала очі, і перед нею знову була порожня кімната. Її серце стискалося від болю, а в голові крутилися ті самі думки: "Чому я не дозволила собі бути щасливою? Чому не дала шанс цим почуттям?"

Вона знала відповідь, хоча й не хотіла визнавати її. Вона боялася. Боялася знову відчути біль втрати. Їй було легше залишатися самотньою, захищеною від ризику, ніж дозволити собі бути вразливою.

Одного вечора, коли Кейт лежала в темряві, вона зрозуміла, що більше не може уникати цього. Вона не могла втекти від своїх почуттів. Їй потрібно було прийняти їх, пережити цей біль і знайти в собі сили рухатися далі.

Вона сіла на ліжку, обхопивши коліна руками. Її тіло тремтіло, а сльози знову текли по щоках. Але цього разу вона не намагалася їх стримати. Вона дала собі дозвіл відчути цей біль до кінця.

"Я зробила  все правильно" — прошепотіла вона в темряві. — "Так буде краще для нас обох Я заслуговую на любов, яка не буде викликати сумніви і страхи. Я заслуговую на справжнє щастя."

Кейт намагалася не думати про погане, але наближення 19 лютого все більше навалювалося на її свідомість. Ця дата була як прокляття, як червона мітка на її календарі, що нагадувала про той найжахливіший день у її житті. Здавалося, що кожна сторінка календаря відраховувала її кроки до краю прірви, до того моменту, коли їй знову доведеться зіштовхнутися з незабутнім болем і нескінченним почуттям провини.