Марі-Анна Харт - Невидимі сліди, Марі-Анна Харт

старі рани

Кожного року цей день ставав важчим, і цього разу — здається, він мав бути ще боліснішим. Вона намагалася втекти від спогадів, втекти від себе. Але як втекти від власної пам'яті? Від тіні минулого, що переслідувала її, коли вона залишалася наодинці з собою? Вона не могла позбутися думок про те, що сталося того дня. Все, що вона пережила, всі емоції, що привели її до того моменту — її серце розривалося від спогадів.

Але найбільше її мучило почуття провини. Вона повинна була щось зробити. Врятувати їх. Попередити трагедію. Ці думки не залишали її навіть у найспокійніші моменти. Вони з’являлися, коли вона готувала каву вранці, коли сиділа у бібліотеці чи коли прокидалася вночі від чергового кошмару.

"Я могла врятувати їх," — шепотіла вона собі, хоч знала, що це брехня. Вона була дитиною, але її серце не могло прийняти цього виправдання. Воно розривалося від болю щоразу, коли вона згадувала їхні обличчя.

Це був день, коли її життя змінилося назавжди, і день, коли вона відчула, що щось безповоротно зламано. 19 лютого асоціювався в її пам'яті з відчуттям втрати — відчуттям, що щось важливе і невідворотне пішло геть. Навіть коли вона намагалася забути, коли змушувала себе думати про інші речі, ця дата приходила, немов невблаганний вирок, і вона не могла її втекти.

"Я не хочу знову цього відчувати," — прошепотіла вона в порожнечу кімнати. Її голос зламав тишу, але тиша швидко повернулася, немов насміхаючись з її слабкості.

Кожного дня, наближаючись до цієї дати, її настрій ставав важчим. Кейт ставало все складніше контролювати свої емоції. Вона відчувала, як сум і розчарування накривають її хвилею, що накочувалася дедалі сильніше. Вона ненавиділа цей день, ненавиділа саму думку про те, що знову повинна буде пережити всі ці почуття. Простір навколо ставав тісним, кімнати її квартири здавалися холодними й чужими.

"Чому саме в цей день? Чому саме моя сім’я?" — ці питання крутилися у її голові, як застрягла платівка. Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, сподіваючись знайти відповіді у химерних візерунках тріщин. Її руки стискали ковдру, ніби це могло допомогти втриматися на поверхні хвиль емоцій, що накочувалися одна за одною. Але навіть ковдра не могла зігріти ту холодну пустоту, що розросталася в її серці.

Це був найстрашніший і найтрагічніший день у житті Кейт. Їй було  13 років, коли в її будинок увірвалися грабіжники. Всього кілька хвилин — і її світ зруйнувався. Вона чула страшні звуки, незрозумілі голоси, ляскання дверей, а потім жахливі крики. Всього кілька хвилин, і її батьків більше не було. А сама вона залишилася пораненою, як фізично, так і емоційно.

"Якби тільки я була старшою... якби тільки могла щось зробити..." — ці думки переслідували її навіть через роки. Вона часто уявляла альтернативні сценарії: якби вона була сильнішою, якби змогла захистити їх, якби могла попередити їхню смерть. Ці уявлення тільки посилювали її біль, але вона не могла перестати повертатися до них.

Та найгірше було те, що вона не могла згадати всього. Її пам’ять ніби закрилася на замок. Лікарі пояснювали це як захисний механізм психіки, але Кейт не могла прийняти цього. Вона хотіла знати. Хотіла пам’ятати кожну мить, навіть якщо це означало пережити весь жах знову.

Пам'ять про той день була туманною, але деякі деталі назавжди врізалися в її свідомість: холодний метал пістолета в руках грабіжника, його погрози, та той момент, коли вона бачила, як її батьки намагалися захистити її. Це було останнє, що вони зробили для неї. Кейт не могла відпустити ці образи — звук пострілу, темряву ночі, крики, що досі лунали в її голові.

"Чому я не пам’ятаю всього? Що сталося тієї ночі?" — ці питання переслідували її. Вона поверталася до них знову і знову, немов у нескінченному лабіринті без виходу. І кожного разу це тільки посилювало її біль.

Після тієї ночі Кейт прокинулася в лікарні, відчуваючи сплутаність у голові. Вона не могла згадати, що сталося, і як опинилася тут. Лежачи в ліжку, вона спробувала зібрати свої думки, але біль у голові і важкість у тілі не дозволяли зосередитись. В кімнаті була тиша, порушена тільки звуками моніторів та тихим шурхотом медсестер, які проходили коридором.

Коли її погляд зупинився на тітці Сюзен, вона побачила, як та сидить біля ліжка, з очима, що були наповнені сльозами, але вона трималася. Сюзен обережно взяла її руку, стискаючи її зі словами підтримки: "Все буде добре." Але Кейт знала, що це не так. Вона відчувала це всім серцем, і хоча тітка намагалася бути сильною, Кейт була впевнена — нічого більше не буде добре.

Світ змінився. Якось раптово і безповоротно. Здавалось, що вся її реальність перекинувся, і що всі колишні сподівання та мрії стали тільки тінями минулого. Кейт відчула, як важко дихати, як її життя вислизало з-під пальців. Вона не знала, що сталося в ту ніч, але відчувала, що те, що сталося, залишить слід на все її майбутнє.

І хоча Сюзен намагалася заспокоїти її, Кейт не могла позбутися відчуття, що нічого вже не повернеться на місце. Тепер її життя буде іншим, і це інше вона не могла ще до кінця зрозуміти.

Тітка Сюзен піклувалася про Кейт з безмежною турботою. Вона сиділа біля її ліжка годинами, стежачи за її станом, не зважаючи на власну втому. Вона була її опорою, незважаючи на те, як важко було їй бути такою сильною для Кейт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍