Марі-Анна Харт - Невидимі сліди, Марі-Анна Харт

Кожен раз, коли Кейт прокидалася, Сюзен була поруч, годувала її, обережно допомагала їй сидіти або приймати ліки. Вона намагалася дати їй почуття безпеки, але Кейт відчувала, як з кожним днем вони обоє стають слабшими перед невідомістю того, що принесло це нещастя.

Але поруч була й інша людина, яка ніколи не залишала Кейт. Еліс — дочка тітки Сюзен — також завжди підтримувала її. Вона приходила в лікарню з усмішкою, хоч і видно було, що і для неї ця ситуація важка. Еліс привозила книги, розмовляла з Кейт, намагаючись розвеселити її навіть у найтемніші моменти. Вона була справжнім другом, завжди намагалася бути тим, хто допомагає Кейт відчути, що вона не сама у всьому цьому.

Тітка Сюзен і Еліс стали тими, хто допомагав Кейт триматися, навіть коли весь світ здавався порожнім і темним. Вони були її надією і силою, навіть коли Кейт сама не знала, як боротися з тими змінами, що прийшли в її життя.

Кожного року, коли наставав лютий, Кейт здавалося, що час повертається назад. Всі ці спогади поверталися хвилею, з якою вона не могла впоратися. Вона намагалася втекти, але від болю втекти було неможливо.

"Я не можу втекти від цього," — подумала вона, дивлячись на календар. Вона спробувала закреслити дату червоним маркером, але це не допомогло. Дата все одно була там. Кейт знала, що нічого не зміниться. Вона мусила пройти через це знову.

Кошмари, що часто приходили ночами, не давали їй спокою. У тих снах вона знову чула тривожні звуки, бачила тіні, що ховалися в темряві, і відчувала невидиму загрозу, яка завжди була поруч. Вона бігла коридорами власної свідомості, намагаючись втекти від того, що переслідувало її. І завжди в кінці цього шляху стояла темрява. Кейт не могла зрозуміти, чи це її уява, чи, можливо, це реальні уривки того страшного вечора. Вона намагалася згадати деталі, але щоразу, коли доходила до критичного моменту, її свідомість ніби змикалася, залишаючи лише гіркий присмак страху і безпорадності.

"Чому я не змогла врятувати їх?" — ця думка переслідувала її щодня. Вона не могла згадати, що трапилося, але знала, що батьки захищали її до останнього подиху, і Кейт знала це, але почуття провини за те, що вона вижила, коли вони загинули, розривало її на частини. Щоразу, коли вона закривала очі, її переслідував цей тягар: вона повинна була зробити більше. Але що саме? Вона була лише дитиною.

Цей тягар провини жив у ній роками, непомітно отруюючи кожну мить її життя. Кейт часто ловила себе на думці, що намагається пригадати обличчя нападників, їхні голоси, слова. Але пам'ять була розбита на уламки, і щоразу, коли вона збирала ці фрагменти, її душу пронизував біль. Замість відповідей вона отримувала лише ще більше питань. Чи могла вона щось зробити інакше? Чи могла врятувати своїх батьків? Чи могла хоча б запам'ятати їхні останні слова?

Вона не змогла повернутися в той будинок — він став для неї місцем, яке нагадувало про всі ці болючі спогади. Він стояв порожній, і Кейт не змогла б пересилити себе, щоб побачити його знову. Щоразу, коли вона уявляла собі поріг дому, її охоплював страх. Вона бачила їх — своїх батьків, які більше ніколи не усміхнуться, і відчувала порожнечу, яка вирувала в її душі. Кейт прагнула впоратися з травмою, хоча б частково, але частина її не могла рухатися вперед. Її ніби сковували невидимі ланцюги минулого.

Тітка Сюзен забрала її до себе, і хоч як важко було почати нове життя, вона зробила все, щоб Кейт почала почуватися в безпеці, щоб її оточувала турбота та підтримка. Сюзен намагалася розмовляти з нею про те, що сталося, але Кейт зазвичай мовчала. Слова здавалися надто важкими, а кожен спогад — гострим ножем.

Кейт виросла разом з Еліс, яка ставала їй підтримкою та другом. Еліс завжди знаходила спосіб підбадьорити її, але навіть поруч із нею Кейт залишалася замкненою. Навіть у найкращі моменти її серце було обтяжене спогадами. Вона відчувала, як відстань між нею і всім світом збільшується, ніби невидима стіна зростала між нею та іншими.

На річницю смерті батьків Кейт завжди відчувала внутрішній біль, який здавався нестерпним. Вона їхала на могили своїх батьків, намагаючись вшанувати їх пам'ять, але цей день завжди був тяжким — день, коли світ здавався порожнім, і Кейт відчувала себе самотньою, попри те, що була оточена турботою і любов'ю. Коли вона стояла перед надгробками, її серце стискалося від жалю. "Вибачте... Я не змогла вас захистити", — шепотіла вона крізь сльози.

Але найбільше її мучило те, що вона не могла згадати все, що сталося тієї ночі. Її пам'ять була мов розбите дзеркало: осколки спогадів ріжуть душу, але не складаються в єдине ціле. Вона пам'ятала крики, звук пострілу, холодний метал пістолета... Але що було після цього? Що саме змусило її вижити, коли все інше загинуло? Це питання гризло її постійно. Вона бачила уявні обличчя грабіжників у натовпі, на вулиці, в метро. Вона відчувала, що її переслідують не тільки кошмари, а й минуле.

"Може, одного дня я знайду спосіб жити з цим болем," — подумала вона, стискаючи в руках фотографію батьків. Але цього дня ще не настав час. Вона все ще була полонянкою своєї пам'яті, своїх страхів і болю. У кожному спогаді ховалося відчуття втрати, і кожного разу, коли вона намагалася їх пригадати, її серце стискалося від нестерпного жалю. Вона не знала, як знайти спокій, як відпустити цей тягар, що тиснув на неї роками. Вона лише знала, що її боротьба триває.

Іноді вона уявляла, як виглядало б її життя, якби тієї ночі все пішло інакше. Якби її батьки вижили. Якби вона не залишилася сама. Але ці фантазії були ще болючішими за реальність. Вони лише підкреслювали те, що вона втратила. І кожного разу, коли вона поверталася до реальності, її огортала хвиля безнадії. Вона продовжувала боротися, але боротьба здавалася нескінченною.