Марі-Анна Харт - Невидимі сліди, Марі-Анна Харт

19 лютого, ще до світанку, Кейт і Еліс вирушили до міста, де Кейт виросла. Вся поїздка була мовчазною, важкою, ніби сам день мав завдання забрати ще трохи з її душі. Кейт не могла знайти слів, навіть для Еліс, яка сиділа поруч, пильно спостерігаючи за нею. Вона не питала, не намагалася щось сказати. Все було зрозуміло — цей день, як і кожен рік, був важким. І Кейт не мала сили пояснювати, чому. Вона просто їхала.

Коли вони приїхали в рідне місто, Кейт тихо вийшла з машини, попрощавшись поглядом з Еліс, і пішла в квітковий магазин. Вона вибрала білі троянди — ті самі квіти, які мама любила найбільше. Згадка про них виривалася з глибини її серця з болем, як рана, яка ніколи не загоїться. Вона вийшла з магазином, тримаючи ці квіти, але вони не приносили їй втіхи. Навпаки, вона відчувала, як важко стало дихати.

Далі Кейт зайшла до тієї самої кав'ярні, яку вона пам'ятала з дитинства. Кожен ранок її тато приносив з цієї кав'ярні каву і круасани для мами. Він завжди усміхався, коли давав їй каву, а мама відразу обіймала його, дякуючи. Це був їхній невеликий ритуал — завжди одна й та сама кав'ярня, завжди одна й та сама каву, і завжди один й той самий круасан, коли Кейт була дитиною. Вона зупинилася на порозі, спостерігаючи за людьми, які заходили і виходили, наче нічого не змінилося, але в її серці було те відчуття, що час, хоч і тікає, ніколи не повернеться назад.

Кейт замовила те ж саме: круасан і чашку кави. Кава була такою ж, як і колись, але ця чашка була порожньою. Її батька не було, і він вже ніколи не принесе цієї кави знову. Цей день був сповнений таких моментів, коли було неможливо ігнорувати те, що все змінилося, що тепер її сім'я — це лише спогади, і більше нічого. Вона взяла каву, дивлячись крізь вікно, а потім вийшла на вулицю.

Кейт поїхала на кладовище, де зупинилася біля могил батьків. Вона поклала квіти на камені і залишила поруч чашку кави та круасан — їхні улюблені. Це був її особливий ритуал, спосіб бути з ними, навіть якщо вони більше не могли відчути цього. Вона сиділа там майже весь день, не вимовивши ані слова. Її погляд був прикований до могил, але думки блукали далеко — в минуле, коли все було простіше, коли вони були живі, коли її батько приносив мамі каву і круасан кожного ранку.

І навіть коли Кейт намагалася згадати їхні голоси, їй не вдавалося. Вона закривала очі і відчувала, як серце стискається від спогадів, але все те, що вона могла побачити, — це лише зображення їхніх обличь, розмиті і далекі. Вона сиділа, дивлячись на могили, і прагнула хоча б на хвилину відчути, що вони поруч, що вони десь поруч з нею. Але цього не було. Тиша була оглушливою, і тільки час безжально відлітав.

Коли сонце почало заходити, Кейт піднялася і пішла до машини, де її чекала Еліс. Тиша, що панувала між ними, була тягучою. Кейт сіла в машину, і вони вирушили назад. Кейт дивилася у вікно, але її погляд був порожнім. Вона мовчала, і кожен кілометр на дорозі був важким, наче вона не могла дістатися додому, тому що частина її залишалась там, на кладовищі, разом з тими, кого вона вже не могла повернути.

Еліс нічого не питала. Вона знала, що цього дня Кейт не потребує слів. Вони мчали через темні вулиці, і тільки шум машини та її важкий подих були єдиними звуками в нічній тиші.

Коли Кейт і Еліс повернулися в свою квартиру, Кейт ледь зупинилася на порозі, як ніби не могла впустити всередину того, що залишилось після цього важкого дня. Вона не розмовляла, лише мовчки пішла до своєї кімнати, де відразу опинилася біля свого старого стола. Тут, на полицях, лежав її фотоальбом — той самий, який вона не відкривала вже багато років. Вона сіла на ліжко, відчуваючи, як руки починають тремтіти, коли вона дістала альбом. Картки виглядали такими знайомими, але водночас далекі. Вони несли в собі образи, яких вона вже не могла до кінця зрозуміти.

Перегортаючи сторінки, Кейт бачила своїх батьків молодими, щасливими, такими живими. Її серце стискалося з кожним новим фото, і сльози почали стікати по її щоках. Вона не могла зупинити плач, і це було єдиним виразом її внутрішнього болю. Її погляд зупинився на одному знімку, де вони разом сміялися, тримаючи її за руки. Мама посміхалася так, як тільки вона могла посміхатися — з якоюсь теплотою, що ніде більше не знайдеш. Тато, зі звичним гумором в очах, обіймав її, а вона сиділа між ними, відчуваючи себе в безпеці. Це було до того, як усе змінилося. Тепер це було лише спогадом, який не можна було повернути назад.

Вона не помітила, як заснула, з головою в подушці, тримаючи цей фотоальбом, ніби намагаючись знайти в ньому частинку тепла, яку так сильно прагнула відчути.

Зранку, коли сонце пробивалося крізь штори, Кейт прокинулася і не мала сили піднятися з ліжка. Вона лежала, загорнувшись в ковдру, дивлячись на стіну, немов намагаючись знайти там відповіді на те, що відбувається всередині неї. Весь день пройшов у тій самій позі. Вона не хотіла рухатися, не хотіла виходити з кімнати, ніби це допомогло б затримати момент, коли доведеться повернутися до реальності.

Еліс не тиснула. Вона принесла їй їжу, намагаючись хоч якось підтримати, але Кейт майже нічого не їла. Вона дивилася на тарілку, а їжа здавалася їй чужою, смак якої не мав жодного значення. Кейт не могла їсти, бо не могла відчути радості, навіть від того, що їй приносили.

Наступні кілька днів пройшли у тому ж ритмі. Кейт залишалася в кімнаті, більше не виходячи з квартири. Її настрій став ще гіршим, вона почувалася, наче в пастці в власному тілі. Вона не знала, що робити далі. Моменти з батьками ставали все більш далекими, і час здавався таким важким, ніби він не мав кінця.