Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

– Він страшенно переживає, – сказав я. – Здається, він справді любив її.

– Можливо, це ще й докори сумління, хто знає, – відповів Янек. – У всякому разі, я доручив Клімкевичу сидіти з прочиненими дверима і стежити за ним.

– Думаєте, він може щось із собою зробити?

– Так. Він спустошений. Що з щоденником?

– Аліція закінчить до ранку.

– Добре, ходімо спати, ніч буде спокійна, але завтра може бути важкий день. Якщо допомога не прийде, це може бути погано.

І він мав рацію в обох випадках: наступного дня справи пішли дуже погано, але ніч пройшла спокійно, хоч і не для всіх.

.

***

Стах Клімкевич сидів на стільці в кухні Анджейка і дивився крізь відчинені двері на йог ноги, лише це дозволяв побачити залишену навмисно щілину. Йому довелося чесно зізнатися самому собі, що він не дуже вірить у винуватість хлопця, але насправді не мав інших ідей про виконавця жорстоких убивств, а у нього була донька-ровесниця жертв. Треба було щось робити, надумати якісь дії, адже він і батько, і чоловік, і не терпить байдикування. Якби він абсолютно нічого не зробив, і вранці з'явилася ще одна жертва, він би собі ніколи не пробачив.

А може, це й справді Анджеєк?

Він знову глянув крізь щілину на ноги хлопця, але все було добре.

– Насправді не його треба боятися, а за нього, – сказав Янек під час зміни варти.

– А ти як вважаєш? – запитав він. – Що гаплик? – Тут він показав рукою жест обмотування петлі на шиї і підвішування людини.

– Так, – підтвердив поліцейський. – Він повністю заламаний.

– Може і добре було йому погойдатися, – сказав Стах. – Можливо, це через докори сумління.

– Суть не в цьому. – похитав головою Янек. – Ми маємо доставити його в прокуратуру, допитати, а якщо треба, то й до суду. Якщо він тут повіситься, а буде винен, ми ніколи не дізнаємося правди про події минулих ночей. Розумієте?

– Ну, якщо він винен, то чого тут шукати, яку правду?

– А може, йому хтось допомагав?

– Розумію, – кивнув Климкевич.

– Тоді слідкуй за ним, як за зіницею ока, – наставляв його міліціонер. – І замкнись зсередини.

– Для чого?

– А якщо вночі хтось прийде мстити?

– Заспокойся, – відповів Стах. – Якось пораджу собі.

Цей молодий міліціонер почав його дратувати. Правду казав його батько: "Якщо хочеш справді пізнати людину, одягни на неї мундир, відразу ж з нього хуй вилізе". Гівнюк, а ще начальника з себе строїть.

Янек пішов, а Стах сів на помірно зручний стілець й поглянув щілину в дверях. Він міг, правда, полежати на тапчані, який був на кухні, але відчував, що відразу б заснув.

Він підвівся, пішов на кухню і підкинув два брилки вугілля, щоб розпалити вогонь, ніч була до біса холодною, і він дуже замерз, ходячи тут, хоча йому було і близько. Він сів на стілець, присунув ближче гасову лампу, трохи подовжив ґніт і дістав із портфеля книжку Збіґнєва Нєнацького "Пан Самоходик і Невидимки", яку йому дивом вдалося позичити в бібліотеці перед Різдвом. Нібито це і була книжка для підлітків, але як би там не було, він любив історії про шукачів втрачених скарбів польської культури і таємно мріяв, що одного разу переживе подібну пригоду.

Перед тим, як розгорнути книгу на закладеному фрагменті, він знову подивився на кімнату Анджейка, ноги хлопця в чорних, штопаних шкарпетках були на місці, він міг почати читати.

Через півгодини книга легенько стукнула по лінолеуму підлоги, але звук був не надто гучним і не розбудив ні сплячого хлопця, ні Клімкевича, який нахилився вперед і тихо хропів. Стах так міцно спав, що через півгодини його не розбудив звук кроків у хаті Анджейка, який супроводжував навіть скрип старих дощок.

.

***

Є люди, які прокидаються відразу, бадьорі та готові до дій, щойно відкривають очі, тоді як інші постійно зволікають, і, перш ніж вони можуть подивитися світу в обличчя, минає добрих півгодини. Я належав до останньої групи, але того ранку мало не схопився на ноги. Йшлося не про те, що Янек смикнув мене за руку, наче хотів вивихнути мені плече, а про його погляд і вираз обличчя.

Це був вираз надзвичайного жаху, який ще більше посилювався світлом гасової лампи, яку він запалив на моєму столі.

– Вставай, швидше, – сказав він, смикаючи мене і міцно стискаючи плече.

– Господи, та що сталося? – спитав я, відчуваючи, що мій голос ще дуже сонний.

– Сам побачиш, – сказав він і простягнув мені одяг, який я залишив увечері на спинці стільця.

– Котра година?

– Початок сьомої.

Я піднявся з ліжка, потягнувся й швидко почав одягати підштаники, штани й інший одяг. Янек нервово переминався з ноги на ногу, дивлячись на мою боротьбу з одягом, але була зима, надворі був клятий мороз, що кожен із нас аж надто досвідчив за останні дні.

– Ти нарешті скажеш мені, що сталося? – запитав я, як тільки натягнув на голову товстий вовняний светр.

– Прокинувся?

– Так.

– Хтось напав на Клімкевича, – сказав він.

– Хто? Де? На варті?

– Хіба так. Але я не знаю хто, а сам він лежить перед будинком Анджейка.

– Живий? – спитав я, одразу докоряючи собі за свою дурість. Коли я лягав спати, термометр показував мінус двадцять один градус морозу.

– На жаль, ні.

– Курва, – тільки і сказав я. О так, я прокинувся і повністю.

Думки почали бомбардувати мій розум зі швидкістю світла. Хто на нього напав? Чому перед будинком? Аліція вже знає? Як на це відреагує? Це її зламає, холера.

– Хтось знає? – запитав я.

– Поки ніхто, – відповів він. – Я збирався його змінити, як ми і домовлялися, о шостій ранку, і знайшов його тіло перед будинком. Я відразу побіг за тобою.

– Може, розбудимо тата?

– Сам не знаю. Але можна. На вулиці ще темно, тому добре буде освітити територію.

– Будемо будити, – вирішив я.

Ми розподілили завдання так, що Янек пішов будити батька, а я пішов забирати з дому гасові лампи та абажури для їх вуличного використання, бо знав, де вони лежать. На жаль, під час рятувальної експедиції всі батарейки нашого ліхтарика розрядилися, і це було єдине джерело світла, яке у нас залишилося.

Батько вийшов зі своєї кімнатки, теж все ще одягаючись, і похитав головою на знак несхвалення