Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

й недовіри. Я знав його, я знав, що він дорікне собі за те, що не покликав на допомогу, що замість того, щоб дійти аж до Єленьої Гури і змусити когось із міліції чи армії втрутитися, він просто передав повідомлення про порятунок і повернувся додому.

Кожен брав лампу з додатковим абажуром, який полегшував просування по вулиці та захищав полум'я від вітру та дощу. Як тільки ми вийшли на вулицю, мороз вдарив нас, жорсткий і нещадний, вибиваючи дух. Мені спала на думку думка, чи краще померти в такий мороз чи, наприклад, улітку, що мені більше подобається? Але, швидше, зелений луг і спів пташок, ніж замерзлий сніг і тріскучий мороз.

Надворі було до біса темно, небо на сході тільки починало мляво просвічувати, а в селищі не було вуличних ліхтарів, як зазвичай у містах, де всю ніч зберігалася ілюзія дня. Коли перше світло від наших ламп упало на темну фігуру перед будинком Анджейка, думка, що це труп, не відразу спала на думку. Просто розчищена від снігу ділянка стежки, засипана золою, а може, покинуті дрова, невелика купа вугілля.

Але це був Стах Климкевич. Мертвий як чорт.

Лише коли ми підійшли ближче, ми побачили більше деталей, наприклад те, що сніг зачорнив не лише його фігуру, але й щось, що волочилося за ним. Більшість доріжок у селищі вже засипали золою, щоб було легше ходити між будинками, але це були не залишки з печі. За ним тягнувся кривавий слід, наче слід якогось кошмарного равлика, який, повільно рухаючись до своєї мети, залишає за собою залишки себе, повільно вмираючи, доки не залишається нічого придатного для життя.

– Як скульптура, – сказав Янек, присідаючи біля трупа, щоб підсвітити його.

Він мав рацію. Мій майбутній тесть не лежав на спині, як годиться трупу, і не впав обличчям у сніг, а завмер у русі, і це було видовище не з приємних. Він був схожий на плавця, який на мить виривається з води, щоб своєю сильною рукою подолати наступні метри дистанції та надати своєму тілу швидкості, необхідної для досягнення олімпійського рекорду. Ліва нога була витягнута в снігу, а права підвернулась, мабуть, нею хотів відштовхнутися. Руки були схожі, ліва десь далеко попереду, вона впивалася в сніг, а права щільно прилягала до тулуба, тому плече було підняте, а голова трохи нахилена в наш бік, очі відкриті, ніби хотів. щоб запитати нас: "Гей, панове, як справи? Я виграю?".

Справжній стоп-кадр смерті.

– Це кров? – спитав я, показуючи на темну смугу позаду Клімкевича.

– Так, – підтвердив Янек.

– Чому її так багато? – спитав я, хоч і знав відповідь, але хотів почути її від дядька-міліціонера, як би там не було.

Янек підвівся і рушив до будинку, ретельно освітлюючи територію. Климкевича було ще видно, лампи – мої й батькові – не дозволяли темряві захопити його й приховати моторошні подробиці від наших очей, яким ніколи не годиться бачити таких видів.

– На нього напали в будинку, – сказав Янек. – Зайдемо і дізнаємось. Зловмисник подумав, що з ним розправився, і пішов, але Стах вижив, ймовірно, він прийшов до тями і хотів втекти, виповз на вулицю і замерз на смерть.

– Він не хотів тікати, – ствердив батько.

– Ні? – запитав я, здивований цією сміливою заявою.

– Він йшов до свого будинку. – Тато показав на сніг. – Якби втікав, то побіг би навпростець, по золі, на середину селища, але вирішив йти додому і звернув ліворуч.

– Може, він інстинктивно шукав там допомоги? – сказав Янек.

– Можливо, – погодився батько. – Слідчий з мене аж ніякий.

Кривавий слід насправді вказував на шлях смерті, яким пройшла людина, він нагадував маршрут процесії у свято Божого Тіла, вкритий пелюстками квітів, тільки тут ніхто не розкидав троянди, а кров падала на сніг, на додаток, кидана рукою потвора.

Мари.

– Він замерз на половині руху – професійно сказав Янек.

– Справді, мов скульптура, – додав я.

Мені було важко відірвати погляд від цього видовища, щось у ньому захоплювало, було таке враження, що якщо його розморозити, він скаже "Дякую, хлопці" і спокійно продовжить свою земну подорож.

– Ходімо всередину, – вирішив Янек.

– Ми так і залишимо його тут? – запитав батько.

– Візьмемо ковдру і накриємо, – відповів той. – Наразі нам потрібно подивитися, що сталося в домі, і що сталося з Анджейком.

– Згоден, — сказав батько й повільно рушив до дверей.

– Тільки стежте за ногами, щоб нічого не затоптати, – попередив нас Янек. – Я б хотів вдень подивитися, там багато крові і снігу, може, підошва черевика вбивці відбилася.

Тож ми йшли обережно, дивлячись, куди ступаємо, і це була добра порада, бо кривавий слід тягнувся від подвір’я, через передпокій і на кухню. Закінчилося лише перекинутим стільцем і книгою, яка лежала в калюжі крові.

Янек підійшов до дверей, що вели до кімнати Анджейка, і спокійно пройшов крізь них. Ми за ним.

Хлопець сидів на ліжку й дивився на свої закривавлені руки. Він нічого не сказав, не дивився на нас, тільки дивився на свої руки, наче знаходив у них відповіді на всі питання всесвіту, в тому числі й на те, хто вбивав у нашому селищі. Зігнуті пальці створювали враження, ніби він надягає малинові рукавички й перевіряє, чи вони підходять за розміром. Одяг, у якому він був, також був забризканий кров’ю, свіжою, що відбивала світло коричневими відблисками, блимаючи на нас то червоним, то чорним.

– Анджеєк? – запитав Янек, але хлопець не відреагував.

За сигналом дядька ми підійшли ближче; мабуть, той боявся, що хлопець накинеться на нього. Він повільно витягнув наручники з кишені пальта, поставив лампу на стіл і почав надягати наручники тому на руки.

– Анджеєк! – підвищив він голос, намагаючись привернути увагу.

Хлопець ворухнув руками, ніби перевіряючи, чи вони ще справні, придатні для чогось більшого, ніж вбивство. Він подивився на Янека, в його очах блищали великі, як горошини, сльози, і в них була не злість і не агресія, а радше нерозуміння та здивування.

– Я не знаю, що… – сказав він голосом, у якому не було навіть сліду життя. – Справді не знаю.

– Що сталося? – запитав Янек.

– У мене болить голова, – відповів Анджеєк. – Здається, мене хтось вдарив.

Він хотів відчути, куди його вдарили, але зрозумів, що його руки були в крові й зупинилися трохи вище волосся.

– А кров на руках? – запитав